Таким чином, розвиток гіпертрофії серця можна описати такою послідовністю процесів: збільшення навантаження на серце (гіперфункція) > посилене використання АТФ, що перевищує інтенсивність його ресинтезу > збільшення потенціалу фосфорилюваня > поява чи збільшення концентрації в клітинах речовин - регуляторів транскрипції > зростання інтенсивності синтезу іРНК і процесів трансляції в рибосомах > посилення біосинтезу структурних, функціональних білків і білків-ферментів > збільшення маси міокарда, його гіпертрофія.

? Гіпертрофоване серце відрізняється від нормального за рядом обмінних, функціональних і структурних ознак, які, з одного боку, дозволяють йому тривалий час переборювати підвищене навантаження, з іншого, - створюють передумови для виникнення патологічних зрушень, оскільки відбувається: 1) порушення нервової регуляції гіпертрофованого серця в зв’язку з відставанням росту нервових закінчень від збільшення маси кардіоміоцитів; 2) зниження «судинного забезпечення» міокарда в результаті відставання росту артеріол і капілярів від збільшення розмірів і маси м’язових клітин; 3) велике збільшення маси клітин міокарда в порівнянні з їх поверхнею, що приводить до зменшення клітинної поверхні на одиницю маси клітини, а через поверхню клітини відбуваються обмінні процеси - поглинання кисню, поживних речовин, виведення продуктів метаболізму, обмін води і електролітів; 4) зниження рівня енергозабезпечення клітин міокарда в результаті відставання зростання маси мітохондрій у порівнянні з масою міофібрил; 5) збільшення співвідношення між легкими і важкими ланцюгами голівок міозину - носіями АТФазної активності, що веде до зниження скоротливої функції серця; 6) інтенсивніше збільшення об’єму клітини у порівнянні із ростом об’єму ядра, що веде до порушення синтезу білків і пригнічення процесів пластичного забезпечення кардіоміоцитів.

Приведений вище комплекс зрушень в кінцевому результаті обумовлює падіння сили серцевих скорочень, тобто розвиток серцевої недостатності.*

У динаміці розвитку компенсаторної гіпертрофії серця виділяють 3-и основні стадії (Ф.Меєрсон).

1) Аварійна стадія. Розвивається безпосередньо після підвищення навантаження, характеризується поєднанням патологічних змін у міокарді (зникнення глікогену, зниження рівня креатин-фосфату, зменшення вмісту внутрішньоклітинного калію і підвищення вмісту натрію, мобілізація гліколізу, нагромадження лактату) з мобілізацією резервів міокарда і організму в цілому. У цій стадії підвищуються навантаження на одиницю м’язової маси, зростає інтенсивність функціонування структур (ІФС), відбувається швидке (протягом тижнів) збільшення маси серця за рахунок посиленого синтезу білків і потовщення м’язових волокон.

2) Стадія завершеної гіпертрофії і відносно стійкої гіперфункції. Характеризується завершенням процесу гіпертрофії (маса міокарда збільшується на 100-120% і більше не зростає), ІФС нормалізується. Патологічні зміни у структурі міокарда відсутні, споживання кисню, утворення енергії, вміст макроергічних сполук не відрізняються від норми. Нормалізуються гемодинамічні показники. Гіпертрофоване серце пристосовується до нових умов навантаження і протягом тривалого часу компенсує їх.

3) Стадія поступового виснаження і прогресуючого кардіосклерозу. Характеризується глибокими обмінними і структурними змінами, що поволі накопичуються в енергоутворюючих і скорочувальних елементах клітин міокарда. Частина м’язових волокон гине і заміщається сполучною тканиною, ІФС знову зростає. Порушується регуляторний апарат серця. Прогресуюче виснаження компенсаторних резервів приводить до виникнення хронічної недостатності серця, а надалі - до недостатності кровообігу.*

Міокардіальна недостатність серця розвивається в результаті первинного ушкодження міокарда. Вона може бути пов’язана із: а) ушкодженням провідної системи серця (аритмічна форма) і б) ушкодженням волокон робочого міокарда (міокардіопатична форма). Причинами її розвитку є: а) інфекції, б) інтоксикації, в) гіпоксія, г) авітамінози, д) порушення вінцевого кровообігу, е) деякі спадкові дефекти обміну речовин. При цьому недостатність розвивається навіть при нормальному чи зниженому навантаженні на серце.*

Позаміокардіальна недостатність серця розвивається в результаті впливу факторів, безпосередньо не пов’язаних із міокардом. Її виникнення може обумовлюватися: а) зменшенням припливу крові до серця (гіповолемія, колапс) або б) перешкодами здійсненню діастоли, у результаті чого серце не може прийняти всю кров, яка притікає до нього (нагромадження ексудату чи транссудату в порожнині перикарду, гостра тампонада серця).*

Таким чином, зниження скоротливої функції серця є результатом СН різної етіології. Тим не менше, кінцеві механізми патогенезу СН (на клітинному і молекулярному рівнях) є єдиними. Серед них у якості головних виділяють: 1) порушення енергетичного забезпечення клітин міокарда; 2) ушкодження мембранного апарату і ферментних систем кардіоміоцитів; 3) дисбаланс іонів і рідини в кардіоміоцитах; 4) порушення нейрогуморальної регуляції функції серця.

Порушення енергетичного забезпечення клітин міокарда.

Розлад енергопостачання основних процесів, які відбуваються в клітинах міокарда (насамперед його скорочення і розслаблення), розвивається внаслідок: 1) ушкодження механізмів ресинтезу АТФ, 2) транспорту її енергії до ефекторних структур кардіоміоцитів, 3) використання ними енергії макроергічних фосфатних сполук.

Зниження ресинтезу АТФ в основному є наслідком пригнічення процесу аеробного окислювання вуглеводів, що можливе внаслідок ушкоджуючого впливу патогенних факторів на мітохондрії.

У нормі при аеробних умовах основним джерелом енергії для міокарда є вищі жирні кислоти (ВЖК). Так, при окислюванні 1 молекули пальмітинової кислоти утворюється 130 (!) молекул АТФ.

У результаті ушкодження міокарда чи надмірного тривалого навантаження на нього окислювання ВЖК у мітохондріях порушується і синтез АТФ знижується.

Основним джерелом АТФ при цьому стає гліколітичний шлях розщеплення глюкози, що приблизно в 18 разів є менш ефективним, чим її мітохонд-ріальне окислювання, і не може в достатній мірі компенсувати дефіцит макроергічних фосфатів.

Оскільки сама АТФ не є переносником енергії до місць її використання, то іноді на фоні високого загального вмісту АТФ може розвиватися її дефіцит в енерговитрачаючих ефекторних структурах - міофібрилах і саркоплазматичній сітці. Причиною цього є порушення транспорту енергії від місць її продукції до ефекторних органел за допомогою креатинфосфату (КФ) за участю ферментів: 1) АТФ - АДФ-транслокази, яка забезпечує транспорт енергії АТФ із матриксу мітохондрій через її внутрішню