Хворі часто самі призначають собі лікування (самолікування), користуючись при цьому препаратами, що залишилися від попереднього лікування. Причому вони навіть рекомендують таке лікування своїм знайомим і близьким. Можна собі лише уявити, яку "користь" може принести таке "лікування". Лікарі наразі повинні попереджати про можливі ускладнення від такої "самотерапії".

А тенденція покладатися на лікувальний метод, що приніс позитивні результати в минулому, інколи призводить до тяжких наслідків. Наприклад, бутазолідин часто дає чудовий ефект під час лікування затяжних запальних процесів, коли інші протизапальні засоби є неефективними. Хворі, які відчули на собі успіх такої терапії, інколи прагнуть продовжити її, незважаючи на загрозу ураження кровотворної системи у разі тривалого лікування бутазолідином.

Сучасна фармакотерапія багата на різні схеми лікування. Хворі інколи спрощують лікарські рекомендації, відмовляються від прийому ліків у незручний для них час, від препаратів з неприємним смаком або від тих медикаментозних засобів, які, на їхню думку, мають побічну дію. Якщо лікар не прагне своєчасно спростити схему лікування і привести її у відповідність до способу життя і можливостей свого пацієнта, він серйозно ризикує зіткнутися з непідготовленістю останнього наслідувати цій схемі. Водночас невиконання хворим неприємного для нього лікувального призначення завжди можна передбачити й запобігти йому.

Інформація щодо лікування хворого, на жаль, може обмежуватися не лише двома учасниками — лікарем і хворим. І це не завжди є порушенням лікарської таємниці. Звичайно, в переважній більшості випадків повинна зберігатися максимально допустима конфіденційність, однак у деяких випадках лікар просто зобов'язаний інформувати третю особу. Наприклад, у випадку спадкової хвороби, коли може виникнути потреба у клінічному обстеженні всіх членів сім'ї та проведенні генетичної консультації.

Дисциплінованість хворого здатна поліпшити результати лікування. Одначе не треба забувати, що хворі, які приймають рішення не виконувати призначення лікаря, посилаються передусім на власну думку про якість медичної допомоги. Інколи вони мають рацію. Готовність хворого чітко виконувати всі лікарські рекомендації, як і успіх самого лікування в цілому, надзвичайно залежать від взаємовідносин лікаря і хворого, про що вже було сказано раніше.

Успіх лікування обумовлений не тільки правильним виконанням хворим призначеного лікувального методу. Часто вимагається ще і зміна способу життя хворого, його звичок. Лікар, який не зумів переконати хворого у необхідності цих змін, повторює одну із найпоширеніших професійних помилок. Зазвичай лікарі обмежуються вимогами: "не курити", "кинути курити", "приймати ліки" тощо. Водночас самі ці застереження є на подив малоефективними, якщо хворий не усвідомлює їхнього значення. Відтак, лікар не повинен обмежуватися тільки одними заборонами. То тільки початок процесу зміни способу життя, а процес цей передбачає активну участь у ньому як лікаря, так і самого хворого. Лікар не зуміє домогтися успіху, якщо не зможе:—

обґрунтувати необхідність перемін;—

оцінити готовність хворого до перемін, зважаючи на особливості його характеру;—

підтримати позитивні переміни.

Провідним мотивом щодо перемін способу життя і відмови від шкідливих звичок традиційно залишається страх: лікарі лякають хворого загрозою смерті або інвалідності. Однак страх інколи є неефективним, якщо хворий вважає ймовірність тяжких наслідків досить низькою, зважаючи на те, що "з ним цього не трапиться". Для підтвердження своєї думки він, як правило, посилається на приклади відомих йому людей, які чинили так само, але наперекір (а може навіть завдяки) цьому, дожили до глибокої старості. Окрім того, такі наслідки, як смерть або втрата кінцівки, виглядають настільки катастрофічними, що хворі інстинктивно уникають думки про них. Нарешті, ці трагічні наслідки "рідко очікуються" в найближчому майбутньому. Чим віддаленіша загроза, тим менше відчувається її реальність. А найближчим часом єдиною відчутною реальністю є незручність, що викликана змінами способу життя.

На хворих зазвичай мають вплив наочні докази того, що уклад їхнього життя неправильний, і це вдається у різний спосіб довести. Попросіть пацієнтку витягти із шафи весільне плаття або переглянути фотографії, які були зроблені у шкільні або студентські роки. Вочевидь, що це справить свій позитивний вплив на жінку із зайвою масою тіла.

Посиленню мотивації часто сприяє об'єднання хворих у невеликі колективи. Тепер з'являється все більше таких груп самодопомоги, в яких проводиться психотерапія під керівництвом професіоналів.

Мотивацію можна підсилити, коли віднайти у хворого дух змагання. Щоб викликати відчуття суперництва, не обов'язково вдаватися до психотерапії. Двоє із подружньої пари, наприклад, можуть спонукати один одного до дотримання дієти. Інколи все, що необхідне лікарю, коли йдеться про мотивацію, — правильно обраний час.

Підбадьорливе поплескування по плечах, коли хворий сприйнятний до цього, буває ефективнішим, ніж найпереконливіші словесні аргументи, що наводяться хворому, коли він пригнічений або зайнятий іншими справами. Поява ранніх симптомів, що зумовлені шкідливими звичками, — часто оптимальний момент для створення у хворого сильної мотивації. Гастрит або провали в пам'яті у п'яниці, бронхіт у курця неважко пояснити як перші ознаки загрози. Відштовхнувшися від них, можна описати хворому ще жахливіші речі, що чекають на нього в недалекому майбутньому. Своєчасне виявлення відчутних (що є безпосереднього загрозою), але ще зворотних порушень часто сприяє позитивній переміні способу життя.

На превеликий жаль, лікарі дуже часто відмовляються від спроб вплинути на поведінку хворих. Виявлення чинників, що вказують на сприятливі або несприятливі тенденції в змінах поведінки, допомагає лікарю вирішити, коли варто активно втручатися, а коли звернутися по допомогу до оточуючих або зайнятися пошуком паліативних засобів, які знімуть гостроту ситуації.

Усвідомлення того, що твій уклад