Базофіли становлять 0,5 — 1% усіх лейкоцитів крові, їхні гранули містять анафілатоксичні речовини: білок анафілатоксин, гістамін, гепарин, хондроїтин-сульфат, а також інші медіатори запалення і забарвлюються лужними барвниками. На поверхні базофілів знаходяться рецептори до Fс-фрагментів ІgЕ (FсеRІ) та СЗа- і С5а-компонентів комплементу. Зв'язані з FсeRІ молекули ІgЕ можуть взаємодіяти з антигеном, унаслідок чого базофіл активується і вивільняє вміст гранул.

Локальна активація значної кількості базофілів призводить до розширення стінок капілярів, набряку тканин, залучення до осередку інших лейкоцитів та активації пррцесів запалення. Аналогічні процеси відбуваються при зв'язуванні з поверхнею базофілів СЗа та С5а — продуктів, що супроводжують активацію комплементу. Крім базофілів подібну функцію в організмі виконують мастоцити. У разі надмірної активації базофілів і мастоцитів спостерігається алергічний стан, що дістав назву гіперчутливості негайного типу.

Інтерлейкін 3 є найважливішим фактором диференціювання базофілів людини. У високих концентраціях він здатний також активувати зрілі базофіли. Такі гематопоетичні фактори, як ГМ-КСФ, ІЛ-5, фактор росту нервів (ФРН) та інші, діють синергічно з ІЛ-3. Головними хемокінами, які залучають базофіли в зону запалення, є СХСL8 (ІЛ-8) та ССL2 (МСР-1).

Моноцити становлять 4 —8 % усіх лейкоцитів периферичної крові та близько 5 % клітин аферентної лімфи. Розмір моноцитів становить 12 —20 мкм. На відміну від гранулоцитів моноцити не містять цитоплазматичних гранул і мають добре сформоване округле ядро характерної підковоподібної чи ниркоподібної форми. Від лімфоцитів моноцити відрізняються тим, що вони не синтезують власних специфічних до антигену рецепторів.

Іноді імунологи називають моноцити А-клітинани завдяки їх здатності до адгезії на різних субстратах, наприклад колагені, фібрині, вітронектині, склі, пластику тощо.

Розрізняють незрілі моноцити, що циркулюють у крові, та зрілі їхні похідні, до яких належать тканинні макрофаги і ДК. Незрілі моноцити мають округлу форму і невеликі розміри, а тканинні моноцити, як правило, — амебоїдну форму з псевдоподіями та дендритами, утвореними за рахунок вигинів плазматичної мембрани [12].

Утворення моноцитів стимулює М-КСФ і пригнічує Г-КСФ.

Моноцити є «професійними» фагоцитами. Здатність до фагоцитозу в них виражена більше, ніж у інших лейкоцитів. Для розпізнавання чужорідних агентів моноцити використовують низку лектинових рецепторів, а також рецептори до СЗb-компонента комплементу та Fс-фрагментів антитіл.

Специфічним маркером клітин моноцитарного ряду є поверхневий антиген СD 14, який є рецептором для фактора, що зв'язує ліпополіцукрид (ЛПЦ) бактерій. У той час, як для активації гранулоцитів потрібен лише один сигнал від антигену, моноцити потребують два активаційних сигнали — від антигену та від клітинного мікрооточення. Характерною ознакою моноцитів є здатність до процесингу та презентації фагоцитованих антигенів у комплексі з МНС II. Такі презентовані антигени можуть розпізнаватися Т-лімфоцитами, причому функції моноцитів і Т-клітин взаємопов'язані: моноцити можуть активувати Т-клітини й отримувати від них активаційні сигнали. Отже, моноцити функціонально ближчі до лімфоцитів, ніж гранулоцити, оскільки їхні функції можуть регулюватися не тільки антитілами, а й Т-лімфоцитами.

Макрофаги називають клітинами-прибиральницями, або клітинами-санітарами, оскільки вони звільняють організм від решток загиблих клітин, апоптичних тілець, імунних комплексів, що циркулюють або відкладаються в тканинах, тощо. Крім того, макрофаги здатні фагоцитуати й знешкоджувати різні патогенні мікроорганізми.

Тканинні макрофаги, або гістіоцити, утворюються з моноцитів крові, які мігрують у різні органи, де вони диференціюються і виконують функцію захисту та очищення відповідних тканин. Макрофаги різних органів різняться за морфологією і мають спеціальні назви. Макрофаги печінки називають клітинами Купфера, макрофаги легень — альвеолярними фагоцитами, макрофаги центральної нервової системи — клітинами астроглії, макрофаги ниркових клубочків — клітинами мезанглії тощо. Ашоф у 1924 р. відніс макрофаги разом з ендотеліальними клітинами до ретикуло-ендотеліальної системи (РЕС), хоча ці клітини, до речі, не належать ні до ретикулярних, ні до ендотеліальних клітин. Пізніше макрофаги й моноцити було віднесено до окремої системи — системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ), хоча термін РЕС також часто трапляється в літературі.

Макрофаги разом з лімфоцитами належать до клітин хронічного запалення, оскільки вони з'являються в зоні запалення після нейтрофілів на пізніх етапах розвитку запального процесу. Під час хронічного запалення можуть з'являтися багатоядерні клітини, що утворюються внаслідок злиття значної кількості макрофагів. Збільшення відсотка моноцитів у формулі крові може свідчити про наявність в організмі хронічної інфекції.[2,18]

2. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1. Взяття крові на аналіз

Морфологічне дослідження крові складається із підрахунку кількості формених елементів крові: еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів в одиниці об’єму і кількості вивчених їх під мікроскопом в фарбованім мазку крові.

Морфологічне дослідження формених елементів здійснюється в периферичній крові.

Правила взяття крові для морфологічного дослідження. Щоб уникнути впливу на склад крові різних факторів, якому організм піддається протягом дня, рекомендується брати кров для дослідження негайно ж після пробудження хворого, ще до здійснення туалету й прийому їжі. Необхідно у всякому разі мати на увазі, що при повторних дослідженнях крові з метою порівняння одержуваних результатів треба щораз добувати кров у той самий час і по можливості при однакових умовах. Найпоширеніший метод взяття крові з пальця. Звичайно роблять укол у м'якоть підмізинного пальця лівої руки, де шкіра найбільш тонка й менш забруднена. Якщо палець холодний, то перед уколом його треба на кілька хвилин занурити в гарячу воду. Перед уколом варто ретельно протерти м'якоть пальця ефіром.

Для одержання досить великої краплі крові глибина уколу повинна бути не менш 2, 5-3 мм. З огляду на товщину, шкіри на м'якоті пальця, варто так розрахувати глибину уколу, щоб крапля крові виступила самостійно без видавлювання, інакше кров