Астигматизм. Поверхня рогівки несиметрична відносно оптичної осі і звичайно кривина у вертикальній площині дещо більша, ніж у горизонтальній,

що спричиняє різницю заломлювальної сили променів, які йдуть під різнми кутами. Якщо ця різниця не перевищує 0,5 дптр, то такий астигматизм

називають фізіологічним ( норма ). Більша різниця зумовлює спотворене зображення на сітківці.

Аберація. Як у всіх простих лінз, у рогівки та кришталика фокусна віддаль неоднакова для різних їх частин – центральна частина, крізь яку проходить оптична вісь, має найбілбшу фокусну віддаль. За рахунок цього виникає сферична аберація, що призводить до нечіткого зображення. Проте цей недолік компенсуться розмірами зіниці : чим менший розмір зіниці, тим чіткішим буде зображення, оскільки в цьому разі периферичні чвстини оптичної системи майже не беруть участі у формуванні зображення. Так в оці корегуються недоліки, зумовлені сферичною аберацією.

Як усі прості лінзи, діоптричний апарат ока заломлює світло з коротшою довжиною хвилі більше, ніж з довшою. Це явище називають хроматичною аберацією. Тому для точного фокусування червоних частин предметів потрібний більший ступінь акомодації, ніж для синіх. Саме тому сині предмети видаються нам більш віддаленими, ніж червоні, навіть якщо вони розташовані на одній площині і відстані. Архітектори готичних церков часто використовували цю фізіологічну ілюзію при створенні кольорових вітражів : фон вони роблять синього кольору, а фігури іншими барвами, і тому видається, що ці фігури виступають ніби з фону.

У людей похилого віку вміст води у кришталику знижується, і він може втрачати свою прозорість ( стареча катаракт ) [14]. Якщо таким людям видалити кришталик, то вони можуть нормально бачити лише в окулярах з лінзами 13 дптр.

Коригування порушень рефракції ока. Для коригування коротко- і далекозорості застосовують окуляри відповідно з увігнутими й опуклими лінзами. Астигматизм коригують залежно від його форми.

Реакції зіниці. Середня яскравість навколишнього середовища коливається у широких межах. Зорова система пристосовується до таких коливань освітленості за допомогою реакцій зіниці. У людини зіниці обох очей мають

зазвичай круглу форму і однаковий розмір, який з віком зменшується. При постійному зовнішньому освітленні кількість світла, що потрапляє до ока, є

пропорційною площі зіниці. При зниженні інтенсивності зовнішнього освітлення, зіниці рефлекторно розширюються. У молодих людей діаметр зіниці може змінюватись від 1,5 до 8 мм, що зумовлює зміну освітлення сітківки приблизно у 30 разів. До того ж при звуженні зіниці, зростає глибина різкості, як у фотопараті при зменшенні отвору діафрагми.

Якщо при денному освітленні людина заплющує очі на 10-20 с, то діаметр зіниці зростає. Якщо освітлювати лише одне око, його зіниця звужується ( пряма реакція на світло ), але при цьому звужується й зіниця неосвітленого ока

( співдружня реакція на світло ). Реакція зіниць на світло є одним з механізмів адаптації, що забезпечує оптимальне освітлення фоторецепторів сітківки.

У нічних тварин зіниця у напівтемряві спалахує зеленкуватим блиском, оскільки в них добре розвинений шар пігментного епітелію сітківки, що відбиває світло, яке проходить крізь зіницю. Таким чином світло двічі проходить крізь зорову частину сітківки, що має велике значення для нічних тварин. Цей шар розміщений у верхній половині сітківки, тому на нього потрапляють головним чином промені від поверхні землі, що дає змогу тварині бачити в темряві, наволишні “земні” предмети [16].

Світлосприймальна система ока.

Основним елементом світлосприймальної системи ока є сітківка – внутрішня ( сенсорна ) оболонка очного яблука, яка в онтогенезі розвивається з випинання частини проміжного мозку за межі черепа.

Вона знаходиться на внутрішнійповерхні задньої частини очного яблука і безпосередньо прилягає до його судинної оболонки.

Фотосенсорний шар є складовою нервового шару зорової частини сітківки. Він складається з паличкових і колбочкових фоторецепторів. Вони побудовані із зовнішнього і внутрішнього сегментів, з’єднаних сполучною

ніжкою ( війкою ), ядерно плазматичного тіла, пре термінального відростка і складного синантичного закінчення – кінцевої кульки паличкового і кінцевої

ніжки колбочкового рецепторів. Зовнішній сегмент паличкового фоторецептора – це вузька трубка, заповнена численними тонкими мембранними дисками , замкненими з усіх боків плоскими мембранними мішечками, відокремленими від плазматичної мембрани і оточеними нею. І трубка, і диски утворені двошаровою мембраною того самого типу. Диски містять більшість мембранних білкових молекул, які беруть участь у поглинанні світла і генерації рецепторного потенціалу.

Будова колбочкових фоторецепторів практично така сама, як і паличкових , хоча їхній зовнішній сегмент за діаметром менший від внутрішнього і звичайно має конічну форму, а внутрішній сегмент коротший товщий, ніж у паличкових. Крім того, мембранні диски зовнішнього сегмента колбочкових фоторецепторів є складками зовнішньої частини плазматичної мембрани і міждисковим простором, сполученим з позаклітинним середовищем .

Нейронні шари сітківки. Паличкові і колбочкові фоторецептори утворюють синаптичні сполучення з біполярними нейронами внутрішнього ядерного шару сітківки, короткий аксон який закінчується синапсом на гангліозних ( мультиполярних ) нейронах вузлового ( ганліозного ) шару сітківки. Зазвичай кілька біполярних нейронів конвертують на одному гангліозному нейроні, утворюючи збудливу зону.

У сітківці є також інші типи нейронів, які не входять до цього тринейронного ланцюга зорового аналізатора. Це горизонтальні та амакринові нейрони.

Горизонтальні нейрони ( внутрішній ядерний шар ) не мають типового аксона, а будова їхніх синапсів така, що не можна встановити

напрямок передачі сигналів. Тому вважають, що горизонтльні нейрони отримують вхідні сигнали від паличкових фоторецепторів, а вихідний сигнал

спрямовується або назад до них