Реферат
Хронічні гепатити
Хронічні гепатити (ХГ) – найбільш поширені захворювання печінки, особливо у людей молодого, працездатного віку.
ХГ – це поліетіологічне, дифузне, запальне, прогресуюче або ж стаціонарне ураження печінки, яке клінічно проявляється астеновегетативним, диспепсичним, холестатичним синдромами або їх поєднанням, без ознак портальної гіпертензії.
ХГ у більшості випадків є тією морфологічною базою, на якій в подальшому розвиваються цироз печінки та гепатоцелюлярний рак печінки.
В 1994 році в Лос-Анджелесі (США) розроблена нова класифікація ХГ, яка одобрена Всесвітнім Конгресом гастроентерологів і рекомендована до застосування в лікарській практиці.
В основі Лос-Анджелеської класифікації ХГ лежить розмежування процесу в першу чергу не за ступенем активності (ХАГ – хронічний активний гепатит, ХПГ – хронічний персистуючий гепатит), а за етіологічним чинником. У відповідності з цим виділяють наступні форми ХГ: а) аутоімунний гепатит (при цьому визначення “хронічний” не вказується); б) хронічний гепатит В; в) хронічний гепатит Д; г) хронічний гепатит С; д) хронічний вірусний гепатит (який не може бути охаракте-ризований іншим чином); е) хронічний гепатит (який не може класифікуватись як вірусний або аутоімунний – криптогенний); є) хронічний меди-ка-мен-тозний гепатит.
В класифікацію 1994 року не внесений “хронічний гепатит Д”, оскільки вірус був виявлений в 1995 році, вже після затвердження даної класифікації. Вважають, що вірусами В, С, Д, G, F, E не вечерпуються етіологічні чинники вірусного гепатиту. В останні роки встановлені TTV- і SEN-віруси, тому й існує окрема збірна нозологічна одиниця – “хронічний вірусний гепатит”. Ураження печінки може бути зумовлено й іншими вірусами – цитомегаловірусами, Коксакі, Епштейна-Бара і т.д.
Як хронічні, розцінюються такі патологічні процеси в печінці, які тривають 6 місяців і довше. При цьому патогенез розвитку захворювання, особливості перебігу, лікування та виходів суттєво відрізняються в залежності від етіологічного чинника. З поданої класифікації випливає, що основними пошкоджувальними чинниками, які сприяють виникненню ХГ, є аутоімунні процеси, віруси і медикаменти. В зв’язку з цим необхідно оцінити правомірність часто вживаного терміну “хронічний алкогольний гепатит” при оцінці стану печінки у алкоголіків. В таких випадках перевагу має термін “алкогольна хвороба печінки”, адже пошкодження печінки у таких осіб в більшості випадків має поєднаний характер – на орган впливають алкоголь, токсичні метаболіти, віруси і аутоімунні процеси, що розвиваються на цьому фоні. Маркери вірусів В і С виявляються більш, як у половини пацієнтів з алкогольною хворобою печінки, що пояснюється значним зниженням загальної реактивності у алкоголіків і сприятливими умовами для “закріплення” віруса і його реплікації при проникненні в організм хворого. Медикаментозні ураження печінки є надзвичайно актуальною проблемою у зв’язку з великим числом людей, які споживають ліки, в тому числі і безконтрольно. Реалізуються такі пошкодження печінки знову ж таки через аутоімунні механізми.
Аутоімунні гепатити (АГ). В Лос-Анджелеській класифікації АГ визнача-ється як “нерозрішений, переважно, перипортальний гепатит (звичайно з гіпер-гамма-глобулінемією і тканинними аутоантитілами), який в більшості випадків піддається імуносупресивній терапії”. Постановка такого діагнозу дуже складна, вона базується на дослідженні пунктата печінки і комплексі імунологічних досліджень. За сучасними даними, до аутоімунних захворювань печінки відносять крім АГ первинний біліарний цироз і первинносклерозуючий холангіт.
Клініка. Клінічна картина АГ складається з так званих печінкових і системних ознак. Печінковими ознаками АГ є жовтяниця і збільшення печінки. Системними ж ознаками АГ є больовий, абдомінальний синдром, гарячка, спленомегалія з явищами гіперспленізму (цитопе-нія), лімфаденопатія, серозит, суглобовий, шкірний, м’зовий синдроми, ураження нирок, легень, серця, цукровий діабет.
На АГ частіше хворіють жінки, вік може бути різний – від молодого (10-29 років) і літнього (41-50 років) до похилого (70-75 років).
Розрізняють декілька варіантів початку АГ: з ураження печінки й клініки гострого фульмінантного гепатиту; поступовий початок з позапечінкових і системних ознак (такий початок є у тих хворих, які раніше перенесли гострий вірусний гепатит); поступовий початок з печінкових ознак.
Характеристика основних клінічних синдромів. Однією з основних ознак АГ є жовтяниця. Епізоди жовтяниці упродовж захворювання спостерігаються часто, хоч зустрічається ця ознака не у всіх хворих. Жовтяниця зумовлена порушенням екскреторної функції печінки і внутрішньопечінковим холестазом. Вона супрово-джу-ється впертим свербінням шкіри, появою ксантелазм і лабораторними ознаками холестазу (холестатична тріада: гіперхолестеринемія, пряма гіпербілірубінемія, підвищення активності лужної фосфатази). У деяких випадках жовтяниця носить гемолітичний характер (гемоліз настає внаслідок атаки аутоантитілами еритроцитів хворого). При цьому у крові зростає кількість непрямого білірубіну, з’являється ретикулоцитоз, знижується рівень гемоглобіну, падає осмотична резистентність еритроцитів.
Збільшення печінки зустрічається у 85-90% хворих на АГ. Гепатомегалія відсутня, коли АГ трансформувався в макронодулярний цироз печінки.
Збільшення селезінки вказує на генералізовану реакцію ретикуло-ендоте-ліальної системи, а в пізніх стадіях – й на портальну гіпертензію. Виражена сплено-мегалія є у випадках, коли АГ трансформувався в цироз печінки. Зустріча-ється у 50-75% хворих.
Лімфаденопатія – генералізоване збільшення лімфатичних вузлів, зустріча-ється у 20% хворих. Зазвичай збільшуються шийні, підкрильцеві, ліктьові і пахвинні вузли; вони неболючі, рухомі, м’які.
Гарячка – спостерігається у 40-86% хворих. Часом вона сягає 39-40 С і супроводжується мерзлякуватістю. Іноді вона може бути єдиною ознакою АГ, деколи ж передує жовтяниці, гепатомегалії і спленомегалії. Може тривати від 2 до 15-20 років і довше. Очевидно гарячка є наслідком розпаду печінкових клітин, вона ж є свідченням активності збудника.
Больовий абдомінальний синдром спостерігається у 60% хворих, характеризується болем у правому підребір’ї і надчерев’ї, рідше – болем без чіткої локалізації. Причинами болю є набряк та лімфоїдна інфільтрація печінки, перигепатит, застійний жовчний міхур, ураження підшлункової залози (інтер-стиціальний продуктивний панкреатит). З останнім пов’язано