Узагальнюючи роль депресорних механізмів у розвитку ГХ слід відмітити, що у всіх випадках пригнічення синтезу ниркою депресорних речовин (пошкодження медули нирок) має місце так звана ренопривна артеріальна гіпертензія. При ішемії нирок розвивається ренопаренхіматозна артеріальна гіпертензія.

Дуже важливою для лікаря є розуміння концепція “сольової гіпертензії”. Ниркову теорію походження ГХ у свій час визнавали Є.М.Тареєв, Г.Гольдблат, А.Гайтон. Так, Гольдблат ще в 1934 році довів, що звуження ниркової артерії і пов’язане з цим посилене виділення ішемічною ниркою реніна викликає підвищення АТ, а отже може бути причиною ГХ. Згідно концепції А.Гайтона, яка найбільш об’єктивно трактує механізм “тиск-натрійурез”, в нормі сам по собі артеріальний тиск здійснює вирішальний вплив на величину натрій- і гідруреза. При АТ біля 100 мм рт.ст. забезпечується виділення натрію і води, адекватне їх поступленню в організм. Якщо АТ підвищується до 150 мм рт.ст., то натрій- і гідрурез зростають у 3 рази. Від’ємний баланс натрію і води зберігатиметься до тих пір, поки АТ не понизиться до 100 мм рт.ст. Якщо АТ знижується до рівня < 100 мм рт.ст., виділення нирками натрію і води зменшується, а при АТ 50 мм рт.ст. – припиня-ється.

У хворих на ГХ цей механізм пошкоджений, тобто для видалення з сечею рівновеликої (в порівнянні із здоровими людьми) кількості натрію і води потрібний більш високий АТ.

Серед внутрішньониркових ненормальностей, які обмежують функціо-нування механізму “тиск-натрій-гідрурез”, тобто зменшення екскрекції натрію і води при підвищенні АТ, найважливішими є: посилений вплив симпатичної нервової системи з надмірним утворенням АІІ, спадкові дефекти медули нирок. У людей з дефектом мозкової речовини нирок розвивається напружений сольовий режим, який в молодості ще врівноважується, але з віком стає надмірним. Не випадково ця гіпергідратаційна (об’єм-, натрій-залежна) форма ГХ реєструється частіше у осіб 45-50 років. Особливо це торкається жінок в період статевої інволюції [53, 54, 55].

Розмаїття клінічних форм ГХ не обмежується лише поданими вище гіперадренергічною, ангіотензин ІІ-залежною, гіпергідратаційною (об’єм-, натрій-залежною) формами цього захворювання. Пошуки можливих причин звуження резистивних судин привели до кальцієвого механізму формування ГХ. Це так звана мембранна теорія походження ГХ (С.М.Орлов, Ю.В.Постнов). У хворих з кальцій-залежною клінічною формою ГХ спостерігається підвищений вміст Са++, зв’язаного з мембранами внутрішньоклітинних органел. З підвищенням концентрації вільного Са++ в цитоплазмі зв’язують підвищену скоротливість гладких м’язів судинної стінки, що призводить до зростання ЗПСО і підвищення АТ. Концентрація іонів Са++ в плазмі у таких хворих, навпаки, знижена. Цим і характеризується “кальцієвий парадокс”: багато іонів Са++ в гладком’язових клітинах судинної стінки і менше, ніж в нормі у плазмі. Доведено, що при дефіциті кальцію в плазмі крові в гемоциркуляції з’являється специфічний гуморальний пептид – РТН, який сприяє посиленому входженню іонів Са++ в клітини. Цей пресорний пептид (РТН) виділяють паращитовидні залози, він не ідентичний відомому паратгормону, відрізняється він і від дигіталісоподібного фактора, як і від вазопресина, АІІ, катехоламінів. У відповідь на вживання препаратів кальцію АТ у таких хворих знижується, що є підтвердженням реальності існування кальцій-залежної форми ГХ [53, 54, 55].

Серед сучасних концепцій патогенезу ГХ певне значення має й церебро-ішемічна форма цього захворювання. Встановлено, що порушення оксигенації нервових центрів спричиняють виникнення застійних вогнищ збудження у корково-підкіркових ділянках ЦНС, відповідальних за формування вазоконстрик-торної домінанти. Так формується систоло-діастолічна гіпертензія у людей похилого віку, зумовлена хронічною помірною ішемією деяких ділянок мозку. За даними Д.Ф.Чеботарьова (1978) така форма зустрічається у осіб старших 80 років у 16-18% випадків [54].

Що торкається спадкової схильності до захворювання на ГХ, то, очевидно, вона носить полігенний характер з переважанням активності різних генів у різних людей.

Особливої уваги заслуговує “мозаїчна теорія” гіпертензивної хвороби І.Пейджа, в якій патогенез ГХ порівнюється зі складною мозаїкою, яка змінюється, як у калейдоскопі. Особливістю ГХ є те, що її початкові, пускові механізми з розвитком хвороби немов би сходять зі сцени (“Мавр зробив свою справу, мавр може відійти”), стають ледь помітними і те, що лікар бачить у хворого з 10-20-річним анамнезом це релікти процесів, які вже “відзвучали”, залишки колись активних механізмів, “сліди метеоритів на поверхні планети” (мал. 1.) [54] .

Мал. 1. Восьмикутник І.Page, який характеризує "мозаїчну" теорію походження гіпертензивної хвороби.

Визначаючи обов’язкову і значну роль симпатичної нервової системи і нирок, лікарям слід дотримуватись погляду про поліетіологічність і поліпатогенетичність гіпертоніч-ної хвороби. Це водночас “хвороба регуляції” і “хвороба компенсації” за М.С.Кушаковським (1995).

1.2.3. Основні концепції патогенезу.

Уявлення про патогенез ГХ у даний час розвиваються в основному в рамках 2-ох концепцій: 1) дисрегуляційної і 2) мембранної [9].

З погляду дисрегуляційної концепції у патогенезі гіпертонічної хвороби розрізняють 2-і фази: 1) гіперкінетичну і 2) гіпокінетичну [7, 9].

Гіперкінетична фаза характеризується збільшенням хвилинного об‘єму серця, наслідком чого і є підвищення артеріального тиску.

У її розвитку виділяють ряд послідовних етапів.

I етап - активація симпатоадреналової системи. Відбувається в результаті частих стресів, психоемоційних перенапруг, які викликають появу вогнищ постійного тривалого збудження в центральній нервовій системі (патологічна домінанта). Надмірна кількість катехоламінів, які виділяються при цьому, зумовлює, щонайменше, 3-и важливих для розвитку гіпертензії ефекти: 1) збільшують хвилинний об‘єм серця; 2) збільшують загальний периферичний опір; 3) викликаючи спазм приносних артеріол нирок (vas afferens) і безпосередньо діючи на клітини юкстагломерулярного комплексу (ЮГК), сприяють виділенню реніну в кров.

ІІ етап - активація ренін-ангіотензинної системи. 1) Ренін взаємодіє із ангіотензиногеном (б-2-глобуліном крові, який синтезується клітинами печінки). 2) Результатом такої взаємодії