Розвиток гіпертрофічного ожиріння є основною причиною зниження чутливості периферичних тканин до дії інсуліну. Механізми розвитку інсулінорезистентності досить складні й вивчені недостатньо. Однак не викликає сумніву факт, що для клінічної маніфестації генетично обумовлених механізмів розвитку інсулінорезистентності надзвичайно важливе значення має абдоминальне ожиріння. Генетично обумовлена резистентність до інсуліну на рівні периферичних кліток теоретично може бути зв’язана з багатьма причинами, найбільш істотними з яких є: гіпертрофія адипоцитів; зменшення кількості синтезованих інсулінових рецепторів; синтез рецепторів зі зміненою структурою або порушеною просторовою конфігурацією; порушення транспорту й процесів вбудовування рецепторів для інсуліну в мембрану кліток; порушення рециркуляції рецепторів; зменшення тирозинкиназной активності b-субодиниць рецепторів; порушення в системі транспорту глюкози в клітки (система глюкозотранспортних білків); зміна в системі передачі сигналів від рецептора в клітину; зміна активності ключових ензимів внутрішньоклітинного метаболізму глюкози глікогенсинтетази й піруватдегідрогенази [65].

Численні дослідження, опубліковані до теперішнього часу, дозволяють уважати, що основні дефекти, що визначають інсулінорезистентність, локалізовані на пострецепторному рівні. Вони неоднакові в різних хворих, але, як було відзначено вище, для прояву наявних генетичних дефектів немаловажливе значення мають придбані зміни, зокрема, ожиріння. Необхідно враховувати й здатність кортизола, що приймає особисту участь у розвитку абдомінального ожиріння, значно зменшувати чутливість тканин до дії інсуліну. Є відомості про здатність кортизола не тільки зменшувати інсулінзалежний транспорт глюкози в клітини, але й гальмувати пострецепторну утилізацію глюкози, придушуючи активність вторинних мессенджерів інсуліну.

Розвиток інсулінорезистентності приводить до погіршення утилізації глюкози, підвищенню її вмісту в крові, що робить стимулюючу дію на b-клітини острівців Лангерганса підшлункової залози й приводить до розвитку адаптивної гіперінсулінемію. Саме розвиток хронічного надлишку інсуліну в крові більшість дослідників уважають пусковою кнопкою для виникнення всіх захворювань, що входять у поняття метаболічний синдром. Показано, що крім прямого впливу на тонус гладких м’язів судин і активність b-адренорецепторов судинної стінки, надлишок інсуліну (сприяючи підвищенню активності симпатоадреналової і ренін-ангіотензинової систем, посиленню реабсорбції води й натрію в канальцях) бере безпосередню участь у розвитку АГ. Остаточно механізми виникнення симпатикотонії, обумовленої інсулінорезистентністю, не ясні. Передбачається, що інсулін стимулює захоплення глюкози нейронами вентромедиальных ядер гіпоталамуса, що змінює функціональний стан нейронів і зменшує їхній гальмовий вплив на активні центри симпатичної нервової системи в стовбурі мозку. Крім того, інсулін гальмує звільнення й підсилює захоплення норадреналіну нервовими закінченнями. Деякі дослідники не виключають, що підвищена відповідь симпатичної нервової системи на стимуляцію інсуліном може бути генетично детермінована. Певне значення в розвитку АГ має стимулюючий вплив інсуліну на синтез колагену, процеси гіпертрофії й проліферації гладком’язевих клітин і фібробластів судинної стінки [65].

Характерне для осіб з інсулінорезистентністю й гіперінсулінемією зменшення відповіді на вазодилятаторний й посилення на вазоконстрикторний вплив може бути обумовлено не тільки змінами метаболізму й архітектоніки судинної стінки, але також впливами на ендотелій судин і тромбоцити, що супроводжується, продукції ендотелину, тромбоксана А2, простагландина F2 і зменшенням простацикліну. Немаловажливе значення в змінах функціонування ендотелію може мати й характерне для таких хворих посилення процесів перикисного окислювання.

В останні роки в розвитку АГ в осіб з ожирінням стали надавати значення самостійному гіпертензивному ефекту лептина, що пов’язане з його здатністю активувати симпатичну нервову систему. З іншого боку, її активація приводить до розвитку інсулінорезистентності й гіперінсулінемії.

Добре відомий ефект інсуліну на синтез ліпідів у печінці й навіть безпосередньо в судинній стінці. Показано, що надлишок інсуліну не тільки підсилює синтез холестерину (ХС), ліпопротеїнів низкої й дуже низької щільності (ЛПНЩ, ЛПДНЩ), але й істотно гальмує процеси ліполізу. У численних дослідженнях виявлені тісні взаємозв’язки між рівнем інсуліну крові, змістом у ній атерогенних фракцій ліпідів і кількістю вісцерального жиру. Виявлений тісний взаємозв’язок між рівнем інсуліну крові й змістом у ній атерогенных фракцій ліпідів. Установлено, що, крім вищеописаних змін ліпідного спектра крові, в інсулінорезистентних хворих з абдомінальним ожирінням значно частіше виявляється підвищений вміст у крові ЛПНЩ, які є надзвичайно атерогенними. У той же час відзначається значне зниження змісту антиатерогенних ліпопротеїнів високої щільності (ЛПВЩ). Ще однією особливістю осіб з гвпервнсулвнемією є тривале збереження постпрандіальної ліпомії (гіпертригліцеридемія, збільшення числа хіломікрон, ЛПДНЩ і ЛПНЩ) [10, 65].

Не менш важливим є ще один фактор, що сприяє розвитку дисліпідемії в інсулінорезистентних хворих, - це збільшення змісту вільних (неестерифікованих) жирних кислот (НЕЖК) у крові. Відомо, що НЕЖК стимулюють звільнення інсуліну b-клітинами підшлункової залози й зменшують його печінковий кліренс, а також погіршують периферичну чутливість до інсуліну, що в остаточному підсумку сприяє прогресуванню гіперінсулінемії. Крім того, у численних дослідженнях показана здатність НЕЖК зменшувати зв’язування інсуліну з інсуліновими рецепторами, порушувати передачу сигналу від рецепторів у клітини й зменшувати утилізацію глюкози інсулінзалежними тканинами. Надлишкове надходження НЕЖК у печінку приводить до посилення синтезу в ній тригліцеридів (ТГ) і ЛПДНЩ, збільшуючи їхній вміст у крові.

Наступна ланка розвитку синдрому інсулінорезистентності порушення метаболізму глюкози, що варіюють від порушення толерантності до глюкози до ЦД 2 типу.

В останні роки проведена