велика кількість досліджень, що виявили значні зміни з боку гемореологічних показників у хворих абдомінальним ожирінням. Встановлена наявність схильності до предтромботичному стану, обумовленому посиленням факторів коагуляції, гальмуванням фібринолітичної системи, зменшенням антитромботичного потенціалу судинної стінки й посиленням активності, що коагулює, що згортає системи крові. Серед біохімічних змін каскаду коагуляції з найбільшою сталістю виявляється збільшення вмісту фібриногену й підвищення активності інгібітору активатора тканинного плазміногена ( PAI-1). Передбачається, що PAI-1 продукується переважно адипоцитами вісцерального жиру. Він інгібує тканинний активатор плазмІногена, що зменшує генерацію плазміну із плазміногена й тим самим сповільнює швидкість розщеплення фібрину. При цьому рівень PAI-1 у крові позитивно корелює зі змістом інсуліну й тригліцеридів крові. Певне значення в збільшенні концентрації фібриногену в крові хворих ожирінням надається впливу підвищеної кількості інтерлейкина 6, виділюваного активованими моноцитами й гладком’язевими клітинами [28, 65].
Зміни з боку функціональної активності тромбоцитів крові у хворих метаболічним синдромом полягають насамперед у підвищенні їх адгезивной і агрегаційнної здатності. Характерним є посилення реакції звільнення із тромбоцитів біологічно активних речовин, що роблять вплив на стан судинної стінки й коагуляцію. Серед факторів, виділюваних активованими тромбоцитами, найбільш істотними є тромбоксан A2 і тромбоцитарний фактор росту. Більшість дослідників думають, що саме тромбоцити є основним чинником, що визначає похилість до тромбоутворення при синдромі інсулінорезистентності.
Гіперурикемія досить часто асоційована з порушеннями толерантності до глюкози, дисліпідемією і гіпертензією у хворих абдомінальним ожирінням і в останні роки розглядається як складова синдрому інсулінорезистентності.
Вінцем розвитку метаболічного синдрому є прискорений розвиток атеросклерозу і його клінічних проявів. Напевно, немає жодного з відомих механізмів розвитку атеросклерозу, що не був би виявлений у хворих абдомінальним ожирінням і гіперінсулінемією. Можливо, що саме з гіперінсулінемії починаються практично всі ланки атеросклерозу. Викликаючи істотні кількісні й, що немаловажливо, якісні зміни ліпопротеінових молекул, гіперінсулінемія індукує атерогенні зміни ліпідного спектру крові. Вона сприяє підвищенню чутливості, а можливо, і кількості рецепторів для ЛПНЩ на клітинних мембранах стінки артерії, приводячи тим самим до прискореного транспорту надлишку ХС у судинну стінку. Установлено можливість стимулюючого впливу надлишку інсуліну на процеси синтезу ХС безпосередньо в судинній стінці. Вміст ліпідних включень у моноцитах крові й адгезивна здатність цих кліток тісно корелюють не тільки з рівнем атерогенних фракцій ліпопротеїнів, але більшою мірою зі вмістом інсуліну в крові. Переповнені ліпідами моноцити можуть адгезуватися навіть до неушкодженої судинної стінки й за рахунок лізосомних ензимів викликати порушення цілісності ендотеліальної вистилки. Цьому ж сприяє гіперглікемія, АГ, посилене утворення вільних радикалів, підвищення в крові рівня фактора некрозу пухлини, активація коагуляційного каскаду. Змінений ендотелій полегшує проникнення моноцитів, переповнених ліпідами, у субендотелій. Всі вищенаведені механізми створюють можливість доступу до більш глибоких шарів судинної стінки інсуліну, ліпідів, моноцитів, тромбоцитів, тромбоцитарним, моноцитарним і іншим факторам росту й проліферації. Каскад перерахованих вище факторів сприяє акумулюванню ліпідів у судинній стінці, проліферації й міграції в інтиму артерій, гладком’язових клітин і посиленню продукції ними колагену й еластину, розвитку мікроагрегатів тромбоцитів. Останні створюють умови для мікроемболій vasa vasorum великих артеріальних судин з локальними змінами судинної стінки, що в остаточному підсумку й приводить до розвитку атеросклерозу й тромбозу [10, 65].
1.6. АГ і маса тіла: взаємозв’язок.
У великій кількості епідеміологічних дослідів показано, що ожиріння і збільшення маси тіла поєднані з підвищенням АТ. Феномен ХХ ст. – значна перевага людей з ожирінням в західних країнах. Можливо, це пов’язано із зниженням фізичної активності і вживанням їжі з високою енергоцінністю. Так, наприклад, більш ніж 20 % дорослих американців страждають ожирінням (ІМТ > 30) і у 55 % маса тіла надлишкова (ІМТ > 25). Їжа в індустріально розвинених країнах, як правило, не тільки має високу енергоцінність, але й містять багато натрію і мало харчових волокон, фітоелементів, кальцію та інших мінералів та вітамінів. Залишається незрозумілим чи підвищена енергоцінність їжі (за рахунок жирів і вуглеводів) чи дефіцит одного або кількох мікроелементів відповідальні за розвиток АГ паралельно з збільшенням маси тіла [53].
Встановлено, що люди з ожирінням частіше страждають на АГ, а зниження маси тіла сприяє зменшенню АТ. Назначення дієти для зниження АТ у осіб з АГ і ожирінням має цілий ряд переваг у порівнянні з медикаментозною терапією. Завдяки дієті нормалізується знижена толерантність до глюкози, покращується ліпідний профіль і стан суглобів при їх дегенеративних змінах, підвищується витривалість до навантажень. Однак, це не поширюється на хворих, які приймають антигіпертензивні препарати, які інколи збільшують порушення ліпідного профілю і обміну глюкози.
За даними епідеміологічних досліджень, існує пряма залежність між надлишковою масою тіла і підвищенням АТ. Так, за даними фремінгемського дослідження, у осіб, які страждають ожирінням, АГ розвивається в два рази частіше, ніж у осіб з нормальною масою тіла. В дослідженні виявлена пряма кореляція між ІМТ і рівнем АТ. В деяких дослідженях було показано, що вміст жирової клітковини в організмі визначає співвідношення об’ємів талії і стегн, і це співвідношення суворо корелюється з рівнем АТ, ніж ІМТ. З цієї точки зору АГ розглядається як прояв метаболічного синдрому (так званий синдром Х), клінічна картина якого включає в себе інсулінорезистентність, діабет або порушення толерантності до глюкози, ожиріння і дисліпідемія[53].
Одним із патофізіологічних механізмів, які пояснюють взаємозв’язок між АТ і ожирінням, являється гіперінсулінемія. При ожирінні спостерігається резистентність скелетних м’язів до дії інсуліну. Для того, щоб підтримувати нормальний гомеостаз глюкози, компенсаторно збільшується вміст циркулюючого інсуліну. Гіперінсулінемія, виявляється