Реабілітація одночасно включає ціль – відновлення або збереження статусу особистості, процес (нейрофізіологічні і психологічні механізми) та метод підходу до хворої людини, сутність якого було розкривають вище зазначені принципи реабілітації. Ціль реабілітації видозмінюється в залежності від обставин. Необхідно з самого початку визначити наявність і потенціальні можливості реабілітації, пов’язані з багатьма факторами, як біологічними (вік, стать, клінічні особливості хвороби і т. д.), так і особистісними й впливом середовища (спрямованість інтересів, система цінностей, характер відносин з оточуючими, отримане виховання, трудові установки, наявність або відсутність сім’ї, матеріальна забезпеченість та ін.)[35, с. 95].

Не потребує особливих пояснень, що реабілітація хворих шизофренією має свої особливості. Співвідношення біологічних і психосоціальних впливів на різних етапах при може змінюватись в залежності від особливостей хвороби. Ціль реабілітації може бути досить «скромною»: наприклад, досягти зменшення необхідного догляду за хворим в домашніх і навіть лікарняних умовах (наприклад, в кінцевих стадіях шизофренії). В інших випадках ціль реабілітації більш істотна: змінити професію, пристосувати до неї хворого, пристосувати його до життя і діяльності поза межами лікувального закладу. В багатьох випадках, коли хвороба протікає з тривалими ремісіями, якої вдається досягти на перших етапах реабілітації та при компенсаторних процесах, яких вдається досягти на другому етапі реабілітації ціль може заклечатись в поверненні особистості на робота чи в продовженні навчання.

Велике значення в концепції реабілітації має системний підхід. Вважається, що система – це певна множинність взаємозв’язаних елементів, що створюють стійку єдність і цілісність, що володіє інтегральними можливостями. Реабілітація як динамічна система спрямована на досягнення певної цілі (відновлення особистості і її соціального статусу, повного або часткового) особливим методом, основна суть якого полягає в опосередкованому впливі на особистість лікувально – відновлювальних методів і дій[35, 97].

Отже, реабілітація символізує собою арену системної діяльності, де учасниками впливу є сама людина (як організм і як особистість), що сам по собі є «відкритою системою», і оточуюче його соціальне і біологічне середовище. Поєднання медичної, психологічної та соціальної моделі в системній концепції реабілітації є особливою методологічною установкою, що дає можливість уникнути альтернативності в підході до людини, що недужає на те або інше психічне захворювання і такої, що відкриває велику можливість правильного розуміння цілей та задач профілактики та лікування.

Найбільш адекватно цілям реабілітації, спрямованим на відновлення особистісного та соціального статусу хворих шляхом опосередкування через особистість лікувально – відновлювальних впливів та дій відповідає психотерапія[67, с. 196].

Зміна проявів і протікання психічних захворювань в бік їх пом’якшення і значне розширення можливостей психофармакологічного лікування сприяло зростанню ролі і підвищення ефективності психотерапевтичного впливу. При цьому «точка прикладу» психотерапії, на відміну від біологічних методів лікування, є не сам патологічний процес, а особистість хворого і система його відношення до дійсності[35, с. 97].

Психотерапію використовують при різних формах шизофренії; при більш злоякісних формах вона використовується в основному в період ремісії і становлення ремісії, а також при пост процесуальних станах з відносно не глибоким дефектом. Методи, зміст психотерапії визначаються своєрідністю фаз, форм і типів протікання захворювання.

Основними задачами психотерапії при шизофренії є:

v Попередження ізоляції хворих в суспільстві;

v Соціальна активізація та пом’якшення реакції хворих на ситуації, пов’язані з хворобою і лікуванням;

v Формування критичного ставлення до хвороби та дезактуалізація психотичних переживань;

v Підготовка хворих до виписки та профілактика явищ внутрішньо лікарняної госпіталізації.

Успіх психотерапії залежить від того, наскільки диференційовано вдалось при діагностиці визначити вихідну ситуацію пацієнта, його індивідуальні умови життя, можливості, соціальне становище, особливості людини. Психотерапію розпочату в стаціонарі необхідно продовжити в амбулаторних умовах [35, с. 100].

Найбільш адекватно цілям реабілітації, спрямованим на відновлення особистісного і соціального статусу хворих шляхом опосередкованого впливу методом лікувально – відновлювальних впливів і дій відповідає групова психотерапія та сімейне консультування.

3.2 групові методи психотерапії та психокорекції в роботі з сім’ями хворих на шизофренію.

Формування особистості людини, його індивідуальної системи відношень відбувається в процесі взаємодії між людьми, їх спілкування в тій або іншій групі (сім’ї, навчальний або робочий колектив, групі однолітків) та в суспільстві загалом шляхом послідовного засвоєння характерних для даної групи цілей, норм, цінностей, образів та стереотипів поведінки. У зв’язку з логічним є використання груп з ціллю корекції неадекватних відношень, установок, реакцій і форм поведінки. Психотерапевтичний потенціал групових методів не обмежується можливістю впливу групи на окремого її учасника. Якщо б психотерапевтичний вплив групи обмежувався лише цим феноменом, то групові методи роботи не мали б ніяких додаткових механізмів корекції порівняно з індивідуальною психотерапією: в одному випадку інструментом психотерапії: в одному випадку інструментом впливу є психотерапевт, в іншому – група. В психотерапевтичній групі кожен моделює свою реальну життєву ситуацію, використовує звичні для нього стереотипи поведінки, реалізує характерні відношення і установки. В групі пацієнт отримує можливість зрозуміти не продуктивний характер своєї поведінки і спілкування і в психотерапевтичному середовищі прийти до зміни порушених відносин, набуваючи навики повноцінного спілкування, відмовляючись від невротичних захисних механізмів, засвоюючи нові, більш адекватні форми емоційного реагування і поведінки. Таким чином, груповий психотерапевтичний процес захоплює не тільки індивідуальну проблематику пацієнтів в її безпосередньому виражені, але й переломлені індивідуальних проблем в реальних відносинах, що складаються в групі (з іншими членами групи, з групою як цілим, з психотерапевтом). Специфічність групової психотерапії заключається в усвідомленому і цілеспрямованому використанню сукупності взаємовідносин і взаємодій, що виникають між учасниками групи (включно з терапевтом), тобто відбувається цілеспрямоване використання групової динаміки