Сімейна психотерапія проводиться на основі аналізу сімейних відносин – сімейної діагностики, яка включає в себе кваліфікацію стану хворого у зв’язку з цілісною характеристикою всієї сімейної системи.

Динаміка між особистісних відносин, характер сімейного взаємовпливу описується на трьох рівнях: феноменологічному, психогенетичному та функціональному. Під феноменологічним рівнем розуміється аналіз та кваліфікація явищ, що відображає характер і взаємодію сім’ї, а також феноменів, що відповідають аномальні типи взаємодії (сварки, суперечки, дисгармонії, зради, емоційне відчуження, зловживання алкоголем та ін.). На психогенетичному рівні простежуються еволюція сімейних відносин від їх виникнення з характерними кризовими періодами, а також причини невдач у шлюбі (випадковість чи передчасність шлюбу, використання його як засобу позбавлення від минулого конфліктного досвіду та ін.). на динамічному рівні виявляються найважливіші конфлікти, типи взаємодоповнення (та нездатності до цього),способи вирішення конфліктів, здатність до адаптації в сімейних ролях та до росту в внутрішньосімейних відносинах. В ході вивчення між особистісних відносин та особистісні особливості кожного з членів сім’ї.

В ході сімейної психотерапії, тривалість якої в різних випадках може коливатись від декількох тижнів до декількох років, проходить ряд змін в змісті та формі роботи психотерапевта. Цей процес, що по різному протікає при роботі з різними сім’ями, має все ж деякі спільні закономірності, які дозволяють в значній мірі умовно поділити на ряд послідовних етапів або стадій: 1) діагностичний; 2) конфронтації сімей з основною проблемою; 3) відхилення центральної проблематики і акцентуація часткових проблем; 4) усвідомлення центральної проблеми та дисоціалізації сімейної групи; 5) розробка взаємоприйнятних планів вирішення проблеми для всієї сім’ї[36, с. 121].

Для проведення сімейної психотерапії потрібно виявити загальні характеристики сім’ї. у зв’язку з цим «сімейний діагноз» розуміється як типування порушених сімейних відносин з врахуванням индивідульно-особистісних властивостей членів сім’ї і характеристик хвороби одного з них. На цій діагностичній основі виділяють групи сімей, що відповідають певним типам («суперництво», «псевдоспівпраця», «ізоляція» та ін.)[36, с. 121].

Суперництво. Взаємодія цього типу ззовні характеризуються постійними відкритими зіткненнями (сварками, докорами, виснажливими поясненнями, відкритим проявом агресії). Обидва партнери характеризуються незрілістю, не сформованістю сімейної ролі та опиняються в стані, в якому вони не здатні приймати на себе відповідальність за поведінку пари як цілого. Конфлікти можуть виражатись в протиріччях, в основному в сфері піклування, панування та емоційного прийняття, де стикаються значимі потреби партнерів. Компенсація відносин даного типу в основному здійснюється за рахунок «підтримки з зовні», від людей з оточення пари, які беруть на себе відповідальність і надають подружній парі підтримку в різноманітних сферах їх життя.

Псевдспівпраця. З зовні відносини цього типу виглядають рівними, узгодженими, з елементами перебільшення вираження піклування про партнера. Приводи до виникнення конфліктів в сім’ї лежать в внесімейній сфері і пов’язані з індивідуальними труднощами і невдачами, що стосуються роботи та спілкування.

Ізоляція. Відносини в парах зазвичай не мають вираженого ззовні конфлікту. Спільна діяльність подружжя може зовні виглядати як узгоджена, але при цьому партнери залишаються відособленими. Подружжя є незацікавленим один в одному.

Конфлікті ситуації в відносинах подружжя виникають при порушенні «кордонів ізоляції» в бік зближення партнерів або їх більшому розділенні. Стійкість відносин цього типу зазвичай досягається за допомогою такої організації побуту, за якої обмежується необхідність спільної діяльності[35, с. 271].

Функція «сімейного діагнозу» полягає в тому, що він дозволяє встановити основні орієнтири – прогнозувати типові проблеми і способи їх вирішення - прогнозувати типові проблеми та способи їх вирішення, характерну динаміку процесу психотерапії, ймовірні механізми компенсації порушених відносин і т. д. в сім’ї. Варто відмітити, що не зважаючи на важливість такого типування, існує і інша, не менш важливий бік діагностики. Це – розпізнавання особливостей, притаманних даній, конкретній темі: своєрідна ситуація, в якій вона знаходиться, та відмінних рис поведінки сім’ї та її членів в цій ситуації тобто, всього того, що робить кожну сім’ю неповторною. Це створює необхідність «індивідуалізувати» роботу з конкретною родиною – вибирати різноманітну тактику, змінювати технічні прийоми і кожного разу вирішувати несхожі задачі. Неповторність кожної сім’ї в значній мірі пов’язана з тим, що можна назвати «індивідуальною системою значень» для сім’ї в цілому і для кожного її члену. Одна і та ж проблема, однакові висловлювання оцінюються членами різних сімей і індивідами однієї сім’ї в тій або іншій мірі по різному. В деяких випадках ці значення близькі один до одного, в інших вони повністю не співпадають. Пізнання психотерапевтом індивідуальних особливостей поведінки та «індивідуальної мови» сім’ї, того, як і в чому можуть перебудовуватись ці значення та пов’язану з ним поведінку, не закінчуються на першому етапі знайомства з сім’єю, а продовжується і поглиблюється протягом всього періоду психотерапевтичної роботи[35, с. 271].

Психотерапевтична робота з сім’ями в більшій степені відрізняється від психотерапії в інших видах груп саме на перших етапах. Основна відмінність полягає в тому, що сімейних психотерапевт зустрічається з групою в