Контакт психотерапевта з сім’єю може представлятися її членам «загрозливим» у зв’язку з двома зонами сімейних відносин: 1) авторитет лідера в групі; 2) уявлення сім’ї про хворобу та про роль в сім’ї. Ця загроза викликає захисні реакції, реакції опору психотерапевтичному впливу. На перших етапах психотерапії захисні реакції сім’ї можуть бути викликані тим, що поведінка психотерапевта інтерпритується як критичне відношення до «сімейного кредо». При другому розподіленні ролей хвора особистість може виступати в ролі «відкинутого», якому інші члени сім’ї протиставлять собі, і це протиставлення сприяє об’єднанню сімейної групи[67, с. 123].

Вираження неприйняття психотерапевтом такої структури відносин може посилити супротив сім’ї психотерапевтичному впливу. Ззовні, поведінкове вираження супртиву сім’ї особливо ясно можна спостерігати в амбулаторній практиці, де сім’ю не обмежують рамки госпіталізації хворого та вона демонструє більш природні захисні реакції. Одним з видів захисної реакції є «відхід», відмова від участі в сімейній психотерапії. При більш скритому супротиву члени сім’ї можуть заперечувати наявність якого-небудь зв’язку між хворобою та відносинами в сім’ї та намагаються обмежитись лише проблемами хворого члену родини.

Виділяють 6 видів захисних реакцій в сім’ї:

1) заперечення проти форм спільних бесід або обговорення сімейних проблем з лікарем;

2) замовчування;

3) реакція роздратування;

4) заперечення обговорюваних факторів;

5) поспішне погодження з лікарем;

6) ухилення від обговорюваних питань[67, с. 123].

Подолання спротиву сім’ї потребує більших зусиль і не завжди приносить успіх. Ступінь активності та прямих порад психотерапевта в випадку зустрічі з всією сім’єю повинна бути меньша, чим може бути при першій індивідуальній бесіді. Виняток складають гострі, кризові ситуації, де часто бувають необхідні безпосередні поради. Але в ці періоди в сім’ї відбувається послаблення її групових захисних реакцій. Для подолання спротиву сімейної групи іноді виявляється ефективним часткове виключення з психотерапії тих членів сім’ї, які демонструють «реакцію відлучення», щоб повернути їх тоді, коли виникне підходяща ситуація. Найбільш поширеним способом встановлення контакту з сім’єю є «завоювання її з середини», тобто робота з опором на неформальних лідерів або емоційно значимих, але таких, що не задіяні в даному конфлікті членів сім’ї. Велике значення першого етапу в психотерапії, так як процес «зняття сімейних захистів» найбільш повно розкриває зміст взаємодії в сім’ї та показує, яким чином може здійснюватись рух в системі «психотерапевт – сім’я»[67, с. 124].

Сімейна психотерапія часто поєднується з груповою. Такий підхід виявляється виправданим, коли кого-небудь з членів сім’ї «ізолюють» з патогенної ситуації або перебування в групі використовується для психологічного росту, зростання найбільш інфантильного члену сім’ї. після такої роботи з окремими членами сім’ї сімейна психотерапія може бути продовжена. Групова психотерапія може здійснюватись і в іншій формі – батьківські групи хворих на шизофренію, групова психотерапія з дружинами хворих алкоголізмом та ін. Батьківська психотерапія спрямована перш за все створення групових норм відношення до хворих. Змішані групи, в які можуть бути включені і подружні пари. Обговорення в цих групах стосується реальних проблем сьогоднішнього дня та планів на майбутнє. В групах корегуються неадекватні способи сімейного взаємовпливу. Це особливо важливо для хаотичних сімей, які в середовищі інших батьків, що складають групу, знаходять «еталон» власної батьківської поведінки[67, с. 124].

Сімейна психотерапія будується з врахуванням таких загальних уявлень, як сімейний діагноз, динаміка сімейного життя, «сімейного захисту», стиль психотерапевтичного впливу. Разом з тим особливості захворювання та особистості хворого створюють специфіку сімейної психотерапії при різних формах захворювання. Однією з специфічних проблем, яка виникає в процесі психотерапії є виявлення та наступна корекція порушених відносин сім’ї по відношенню до хвороби одного з її членів. У всіх формах сімейної психотерапії перебудова цієї системи займає одне з центральних місць.

Сімейна психотерапія, спрямована на зміну стилю взаємодії в сім’ї, послаблення взаємозалежності та підвищення рівня особистісної зрілості членів сім’ї, виявляє безпосередній вплив на перебудову порушених відносин особистості. Особливості захворювання членів сім’ї мають також вплив на перевагу використання конкретних психотерапевтичних технік[35, с. 274].

Сімейний психотерапевт в процесі роботи користується рядом прийомів, які в цілому створюють психотерапевтичний стиль. Протягом занять з сім’єю він змінює різноманітні техніки в залежності від тієї конкретної задачі, яка ставиться для сім’ї в цілому або окремих її членів. Керуючи психотерапевтичним процесом, зміни змісту обговорюваних проблем та таких, що складаються в ході відношення, психотерапевт може впливати на сім’ю тим або іншим способом. До найбільш використовуваних технік такого роду можна віднести наступні:

- Ефективне використання мовчання;

- Вміння слухати;

- Навчання за допомогою запитань;

- Повторення (резюме);

- Сумарне повторення;

- Уточнення (пояснення) та відображення афекту;

- Конфронтація;

- Програвання ролей;

- Створення «живих скульптур»;

- Аналіз відеомагнітофонних записів[35, с. 275].

Ефективне використання мовчання. На перших психотерапевтичних занять з усією сім’єю на початку занять (або в їх процесі) може виникнути достатньо тривале мовчання. Така поведінка сім’ї часто є вираженням наступних емоцій: сорому, страху, ворожості, тривоги. Почуття протесту іноді є однією з причин через яку сім’ї мовчать на початку психотерапії. Часто підлітки або чоловіки в сім’ї (чоловіки, батьки) «грають» в мовчанку протягом перших зустрічей. Інша причина мовчання ховається в тривозі сім’ї. Через неї учасники ведуть себе скуто, створюючи загальну атмосферу напруження. Характерна поведінка цих сімей в важкій ситуації – не розкривати конфлікти, а просто не торкатись їх, не говорити про те, що