Вміння слухати. В любій сім’ї з порушеннями ми відносинами є труднощі в спілкуванні, які виражаються в невмінні близьких людей слухати один одного. Психотерапевт своєю поведінкою демонструє сім’ї, яким чином можна слухати партнера. Щоб цей процес здійснювався більш ефективно необхідно: зайняти таке положення, яке дозволяє бачити обличчя кожного з членів сім’ї; поза повинна бути не надто напруженою, не надто розслабленою; достатньо контролювати свою невербальну поведінку[67, c. 129].

Навчання за допомогою запитань. Задаючи запитання, психотерапевт навчає членів сім’ї тому, як потрібно знаходити зв'язок між причинами та наслідками, мотивами та поведінкою. В подальшому ці знання членів сім’ї можуть бути доповнені і поглиблені інформацією отриманою в результаті використання інших технік.

Повторення (резюмування). Психотерапевт вибирає найбільш значимі висловлювання в дискусії, а потім повторює їх. Повторення адресоване як окремим членам сім’ї, так і до всієї сім’ї в цілому. Психотерапевт вибирає головне, дає більш коротке та чітке висловлювання.

Сумарне повторення. Психотерапевт може зв’язати всі коментарі разом. Таке резюме пояснює, що саме різні заявки означають для нього самого і, можливо, для оточуючих. Ця техніка може бути використана як в кінці заняття, так і в любий інший момент його проведення[67, c. 129].

Уточнення (пояснення) та відображення афекту. Необхідність використання цього прийому виникає тому, що для членів сім’ї з порушеннями характерним є розбіжність між почуттями та поведінкою. Класифікація афекту полягає в тому, щоб пояснити, що саме означають висловлювання індивіда про свої переживання. Зміст такої поведінки психотерапевта полягає в тому, щоб допомогти членам сім’ї зрозуміти почуття один одного, висловлюючи їх. Відображення афекту полягає в визначенні того почуття (страху, гніву, задоволення), яке опосередкує висловлювання та поведінку членів сім’ї . психотерапевт допомагає зрозуміти, яке саме почуття визначає дану поведінку.

Конфронтація. Психотерапевт використовує цю техніку в тих випадках, коли він відчуває, що характер взаємодії між ним та клієнтом блокує психотерапевтичний процес. Конфронтація включає в себе: 1) здатність вибирати відповідну емоційну атмосферу; 2) вміння визначити придатність цієї техніки як для окремих індивідів, так і для сім’ї в цілому; 3) здатність контролювати процес – не втягуватись в нього повністю; 4) вміння вибирати для конфронтації такі вирази, які не відштовхнуть індивіда або сім’ю, а, навпаки, покращать взаємодію між ними та психотерапевтом[67, c. 130].

Програвання ролей. Ця техніка використовується психотерапевтом для покрашення взаєморозуміння в сім’ї. кожен член сім’ї отримує можливість зрозуміти і відчути іншого, граючи його роль, намагаючись «стати ним». Інші учасники також отримують нове сприйняття цієї ролі в результаті того, що вона розігрується іншою людиною. Часто члени сім’ї ведуть себе стереотипно. Тому, програвання ролей розширює поведінковий «репертуар», дозволяє спробувати використати інші моделі поведінки.

Створення «живих скульптур». Цей прийом дозволяє члену сім’ї продемонструвати близьким (і часто самому собі) його сприйняття внутрішньо сімейних відносин. Така невербальна техніка виявляється особливо корисною для більш «слабких» членів сім’ї. зазвичай в сім’ї рідко питають їхню думку, а якщо і питають, то вони часто виявляються не в стані виразити його достатньо повно. Як скульптури вони отримують можливість виразити цю думку повно і без тривого зв’язаної з вербалізацією.

За Кабановим, сімейний психотерапевт повинен володіти з основними формами впливу: психотерапією порад, інтерпретаційною та тренуванням навиків спілкування. Такий поділ відображає різницю в спрямованості процесу психотерапії, особливості позиції психотерапевта. Ця позиція може змінюватися в залежності від етапів психотерапії[67, c. 130].

Конкретні техніки за допомогою яких реалізуються ці стилі зазвичай взаємодоповнюють один одного. Так, спрямовуючи сім’ю на інтерпретацію її переживань та поведінки, психотерапевт може використовувати і комунікативні прийоми, а в психотерапії порад – елементи інтерпретації і т.д. Таким чином, мова йде про глибоку систему, в якій накреслюється та чи інша загальна психотерапевтична тенденція. На прояв цієї тенденції безпосередній вплив мають три зв’язаних між собою фактори: особистісні характеристики психотерапевта, характер нервово-психічного розладу хворого, особливості сімейної ситуації. В залежності від значимості цих факторів вони можуть визначати стиль психотерапевтичного впливу. Наприклад, в ситуаціях сімейних кризів необхідним виявляється «оперативне втручання» в справи сім’ї. Високий рівень тривого у членів сім’ї, їх розгубленість, пошук підтримки створюють необхідність в активній ролі психотерапевта.

У випадку налаштуванні сім’ї на авторитетний вплив основною психотерапевтичною задачею буде дати сім’ї «точну» пораду. Це означає, що психотерапевт повинен вловити природну динаміку сімейних відносин – характер зміни розташування сил в сім’ї (зменшення або збільшення дистанції, спрямованості та якості зв’язків між членами сім’ї). Порада повинна бути конкретною та реалістичною, на її зміст вирішальний вплив має стан хворого члена сім’ї. Спектр конкретного вираження поради може бути дуже широким: від висловлювання на користь відсутності дій, до конкретизації поведінки в даній ситуації. При наявності цих умов психотерапевтична порада може бути: а) підтримувати вже сформовані зміни відносин в сім’ї; б) виконувати роль «поштовху», коли сім’я застрягає на стадії вирішення ситуації[35, с. 280].

Інтерпретаційний стиль психотерапії є більш дієвим в ситуації загострення хронічного конфлікту в сім’ї і часто слугує засобом перелому старих «правил» та «міфів», які виявляються «тісними» в новій ситуації. В процесі сімейної психотерапії