2. Якщо нацiщнальнiсть може бути об”эктом почуття, то за умов пригноблення нацiї iншою нацiэю виникаэ почуття образи i нацiонального приниження, несприйняття насильства, виникаэ озлоблення й ненависть до гнобителiв. Часто, на противагу iснуючому серед бiльшостi народу затьмаренню нацiональних почуттiв, демонструэться пiдвищена, розпалена любов до рiдного краю, до своэї мови, звичаїв тощо.

Це - гiпертрофiя нацiональної психiки (вiд гр. префiкса hiper – надмiрнiсть i troft – живлення, їжа) – перебiльшене, надмiрне почуття етнiчностi, що супроводжуэться агресивним ставленням до iнших етносiв.

До неї вiдносять, як правило, людей емоцiйного складу – нонтiйського типу. Нордiйцi, котрi вiдзначаються стриманiстю, рiдко проявляють назовнi свої почуття, вони впевнено роблятьсвою справу заради нацiональної iдеї.

Людину з гiпертрофованим нацiональним почуттям в СРСР називали «буржуазним нацiоналiстом». На думку деяких росiйських психологiв, на цьому ж грунтi з”являэться також i шовiнiзм, i нацiональна зарозумiлiсть. Однак, це не зовсiм вiдповiдаэ дiйсностi: цi риси бiльше характернi для нацiй-загарбникiв, якими українцi нiколи не Були. Для українцiв, котрi довгий час самi перебували в нацiональному ярмi, навряд чи буде характерною нацiональна зарозумiлiсть. Швидше навпаки – вiдсутнiсть нацiонального нахабства часто стаэ причиною багатьох поразок навiть кращих представникiв української нацiї.

Обидвi «хвороби» нацiональної психiки не э невилiковними. Хоча перша (атрофiя) потребуэ значно бiльших затрат на «лiкування», довшого часу i бiльше зусиль, оскiльки самi «хворi» не усвiдомлюють своэї «хвороби» i її загрозливих наслiдкiв для всiэї нацiї. Самим просвiтянством тут не обiйтися. Маэ бути систиматична прогреме нацiональної освiти на всiх рiвнях: вiд пологового будинку до дитячих ясел й садкiв, шкiл, технiкумiв, вузiв, а також розроблена программа переквалiфiкацiї самих просвiтян, учителiв, викладачiв усiх рiвнiв.

Але найефективнiшим засобом проти нацiональноi атрофiї стане зміцнення й утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у свiтi, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм «пізнай самого себе», не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси нонтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. «Чистих» типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, духовне здоров”я нації цілком залежить від здоров”я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам”ять наших Пращурів!

Висновки:

1. Наукове дослідження національного характеру є необхідним компонентом науки про етнос.

2. Фундаментальні дослідження в галузі національної психіки допомагають з’ясувати глибинні причини історичної долі, походження етнокультури, особливостей світосприйняття того чи іншого етносу.

Використана література:

1.Савчук Б. Українська етнологія, - Івано-франківськ 2004р.

2.Тиводар М. Етнологія, - Ужгород 1998р.

3. Лозко Г. Українське народознавство, - Київ 1995р.

4.Лозко Г. Етнологія України, - Київ 2004р.

5.Етнологія України, за редакцією д-ра іст. наук, проф. Макарчик С.А. Львів

1994р.