У разі гострого перебігу ревматизму можуть спостерігатися помірна протеїнурія і гематурія внаслідок порушення проникності судин ниркових клубочків. Ревматичний нефрит розвивається рідко. Для нього характерні стійкі зміни сечового осаду і протеїнурія. Гіпертензія і набряки бувають рідко. Протирев-матична терапія, як правило, дає добрий ефект.

Ураження органів травлення спостерігаються рідко і зумовлені змінами судин слизової оболонки шлунка і кишечника. При ревматизмі пригнічуються функції травних залоз, знижується кислотність шлункового вмісту. Нерідко гастрит і навіть звиразкування слизової оболонки шлунка і кишечника виникають унаслідок тривалого лікування саліцилатами і гормональними препаратами. На тлі ревматичної атаки може розвиватися ревматичний гепатит, який зумовлює збільшення печінки і порушення її функціональної здатності.

Ураження нервової системи може проявитися малою хореєю у дітей. Інколи спостерігаються енцефаліт, діенцефаліт, енцефалопатії ревматичної природи. При вадах серця частими ускладненнями є порушення мозкового кровообігу – емболія, васкуліт, синкопальний стан.

У клініці первинного ревматизму виділяють гострий і латентний варіанти. Для поворотного ревматизму характерний затяжний, безперервний, рецидивуючий і латентний перебіг.

Клінічну картину з гострим перебігом описано вище. За підгострого варіанту ревматизм починається і розвивається повільно, рідше спостерігаються полі-синдром-ність ексудативних форм запалення. У разі затяжного перебігу ревматизму латентний період тривалий (3-4 тиж. і більше після ангіни або ГРВІ), помірно виражені кардит і поліартралгії. Безперервно-рецидивуючий перебіг характеризується помірною ревматичною запальною реакцією, яка не піддається або погано піддається протизапальній терапії. Під латентним розуміють постійний ревматичний процес, який виявляють за допомогою біохімічних, імунологічних або морфологічних методів дослідження. Клінічні симптоми хвороби виражені дуже слабко.

Класифікація ревматизму передбачає виділення двох фаз (активної і неактивної). При цьому враховують клініко-анатомічну характеристику, ступінь ураження серця, інших органів і систем, варіанти перебігу хвороби і стадії недостатності кровообігу. Виділяють 3 ступені активності: I – мінімальна; II – середня; III – максимальна.

Для кожної з них характерні клінічні прояви і лабораторні показники. Розрізняють гострий перебіг ревматизму (до 2 міс), підгострий (до 4 міс.), затяжний (до 1 року), безперервно-рецидивуючий (понад 1 рік) і латентний (клінічно безсимптомний).

Виділяють 3 стадії недостатності кровообігу (I, II, III). У свою чергу II стадія поділяється на IIA і IIБ. Це сприяє уточненню стану хворого на момент встановлення діагнозу, вибору методу лікування, визначенню прогнозу захворювання.

Діагноз ревматизму грунтується на діагностичних критеріях Киселя-Джонса-Нестерова. Головними критеріями ревматизму є кардит, поліартрит, хорея, підшкірні вузлики, кільцеподібна еритема, ревматичний анамнез. Підтверджує діагноз ревматизму терапія ex juvantibus. Додатковими критеріями (загальними) є: підвищення температури тіла, адинамія, швидка втомлюваність, слабкість, блідість шкіри, вазомоторна лабільність, підвищена пітливість, носові кровотечі, абдомінальний синдром. Додаткові лабораторні критерії: лейкоцитоз, диспротеїне-мія, збільшена ШОЕ, гіперфібриногенемія, поява СРБ, підвищення рівня 2- і -глобулінів, вмісту сироваткових мукопротеїдів, глікопротеїдів, титрів АСЛ-0, АСК, АСГ, проникності капілярів, виявлення стрептококового антигену. Виявлення у хворого двох головних або одного головного і двох додаткових критеріїв дозволяє з великою вірогідністю поставити діагноз ревматизму. Однак слід пам’ятати, що ці критерії вірогідні для діагностики гострого і підгострого ревматизму, а що стосується затяжних, безперервно-рецидивуючих і латентних форм, то ці критерії мають відносне значення. Будь-яка затяжна температурна реакція після ангіни, фарингіту, ГРВІ, слабкість, швидка втомлюваність, серцебиття повинні викликати настороженість щодо ревматизму.

Зміни з боку крові (збільшена ШОЕ, лейкоцитоз, нейтрофільоз, підвищення гострофазових показників, поява СРБ, зростання рівнів нейрамінових кислот, 2- і -глобулінів, фібриногену), а також зміни ЕКГ дозволяють з більшою імовірністю поставити діагноз “ревматизм”.

Для діагностики ревмокардиту використовують комплекс методів, які характеризують біоелектричну, гемодинамічну і скоротливу функції серця. Підчас ЕКГ-дослідження у 1/3 хворих на активний ревматизм виявляють зміни зубця P. Характерними для ревмокардиту є порушення атріовентрикулярної провідності I або II ступеня, рідше – III ступеня. При поворотному ревмокардиті на тлі вад серця у частини хворих виявляють зміни комплексу QRS, зміщення інтервалу S-T, що вказує на порушення процесів реполяризації. У половини хворих спостерігається синусова тахікардія, у деяких – екстрасистолія, переважно шлуночкова, пр мітральному стенозі – миготлива аритмія, яка свідчить про тяжкі дистрофічні і склеротичні процеси в міокарді.

Фонокардіографічно при первинному ревмокардиті виявляють зниження амплітуди I і II тонів і розщеплення I тону. Приблизно у 2/3 хворих реєструють систолічний шум над ділянкою верхівки і в точці Боткіна. Методи реокардіографії, полікардіографії, кінетокардіографії дозволяють виявити порушення скоротливості міокарда, що виражені більшою мірою у разі активного ревматичного процесу.

Рентгенологічні дослідження цінні для встановлення вади серця і проводяться, як правило, з контрастуванням стравоходу. Відхилення стравоходу по колу з великим або малим радіусом вказують на мітральний стеноз або переважання стенозу за поєднаної мітральної вади.

Прогноз ревматизму залежить від перебігу патологічного процесу і втягнення в процес тих чи інших органів і систем. Шкірні і суглобові форми ревматизму мають, як правило, сприятливий перебіг. Мала хорея зникає до 18-20 років. Прогноз при ревматизмі визначається насамперед станом серця (наявність і тяжкість вади, ступінь міокардіосклерозу і розладів кровообігу). Важливе значення мають терміни початку лікування активного ревматизму і ступінь зворотності змін.

Згідно з рекомендаціями ВООЗ, хворий повинен дотримуватись ліжкового або сидячого режиму. За відсутності кардиту чи у разі стихання артриту обмеження можуть бути зменшені. Ліжковий та сидячий режими можна відмінити тільки при зникненні або нормалізації показників активності запального процесу. У випадках легкого перебігу хвороби слід дотримуватись напівліжкового режиму у перші 10-12 днів. У разі ж вираженого кардиту суворого ліжкового режиму треба дотримуватись як мінімум 3 тижні. До часу