Через внутрішньоклітинне розмноження вірусів особливе значення в противірусному захисті має клітинний імунітет. При грибкових захворюваннях формується також переважно клітинний імунітет. Для збудників протозойних інфекцій характерна розмаїтість клітинного антигенного складу, тому при цьому розвиваються як клітинна, так і гуморальна імунні реакції. Глистяні інвазії проявляються насамперед стимуляцією синтезу Ig, а на місці проникнення паразита часто знаходять інфільтрат, що складається з еозинофілів, базофілів, тканинних базофілів.

За формування довгострокового імунітету відповідають клони триваложивучих лімфоцитів (клітини імунологічної пам'яті), які утворюються в результаті контакту з антигенами збудника. Але чому в одних випадках формується довічний імунітет, а в інших - на короткий термін?

Цілком можливо, що добре відомий довічний імунітет у відношенні ряду вірусних інфекцій заснований на їх персистенції в організмі хазяїна (перебування в його геномі). При цьому постійне надходження в кровоток дуже малих кількостей вірусного антигену, що вивільняється з клітин, викликає формування інфекційних імунних комплексів.

Однак механізми противірусного імунітету можуть утратити свою ефективність у результаті маскування вірусних антигенів антитілами, а також вірусні антигени можуть заблокувати рецептори лімфоцитів, зменшивши тим самим їхній цитотоксичність.

При вірусних захворюваннях з коротким інкубаційним періодом (грип) імунна відповідь розвивається занадто пізно, щоб перешкоджати поширенню інфекції.

Фактори сприяння. Для виникнення ІХ, особливо при епідемічних спалахах, величезне значення має стан навколишнього середовища. Існують природні вогнища інфекцій і переносники, без яких неможливе зараження людини. Умови середовища (температурні, метеоумови) можуть безпосередньо чи побічно впливати на збудника. Фактори середовища (антимікробні препарати, антитіла, антибіотики) сприяють перетворенню мікроорганізмів у L-форми. Особливо важливу роль грає асоціація між різними бактеріями чи між бактеріями і вірусами. Тоді захворювання протікає важче (наприклад, вірус грипу і стафілококова інфекція).

Великий вплив на стійкість організму до інфекції має харчування, умови побуту, ендокринні і метаболічні фактори, вік і генетична схильність. Ці фактори особливо істотні для хворих у слаборозвинених країнах, для післяопераційних хворих і для людей літнього віку.

Принципи лікування. Ефективність лікування інфекційного хворого визначається правильною оцінкою його стану в кожен конкретний період хвороби, а також комплексним впливом на інфекційний процес. Комплекс фармакологічного втручання в інфекційний процес включає:

1) вплив на збудника інфекції і нейтралізацію продуктів його життєдіяльності і розпаду;

2) зміна реактивності організму у відношенні інфекційного агента (корекція імунної відповіді, попередження алергійних ускладнень, стимуляція неспецифічних механізмів резистентності);

3) відновлення гомеостатичних параметрів життєдіяльності організму, порушених у ході інфекційного процесу.

Основу лікування більшості інфекційних хвороб складає вплив на збудника - етіотропна терапія. З цією метою найчастіше використовують хіміотерапевтичні засоби, які характеризуються вибірковістю дії на визначених видів збудників і володіють низькою токсичністю для людини. До хіміотерапевтичних засобів відносяться антибіотики, сульфаніламідні препарати, синтетичні антибактеріальні засоби різної хімічної будови, протисифілітичні і протитуберкульозні препарати й ін.

Хіміотерапевтичні засоби пригнічують розмноження мікроорганізмів (бактеріостатичний ефект). Основними механізмами антимікробної дії цих препаратів є порушення синтезу компонентів клітинних оболонок бактерій, підвищення їхньої проникності, порушення синтезу РНК і білка.

У процесі лікування до антибактеріальних препаратів може розвинутися стійкість мікроорганізмів. Імовірність виникнення цього явища зменшується, якщо доза і тривалість уведення препарату оптимальні, якщо використовується їхнє раціональне комбінування.

При ушкодженні мікроорганізмами шкірних покривів і слизових оболонок, при лікуванні інфікованих ран використовують антисептики і дезинфікуючі розчини (фурацилін, фенол, хлорамін, розчин перекису водню, калію перманганат і ін.). Механізми дії різних антисептиків і дезинфікуючих речовин різні і зв'язані з денатурацією білка, порушенням синтезу компонентів клітинних оболонок, зниженням активності важливих для життєдіяльності мікроорганізмів ферментів.

До числа засобів, що впливають на збудників інфекційних хвороб, відносяться також антимікробні сироватки і гамма-глобуліни. Для нейтралізації екзотоксинів (правцевого, дифтерійного) застосовують специфічні антитоксичні сироватки. Через те, що сироватки здатні нейтралізувати лише вільно циркулюючі токсини, їх доцільно застосовувати на початку інфекційного процесу. Специфічні гамма-глобуліни застосовують при лікуванні вірусних інфекцій (грип, кір і ін.). Як противірусні препарати часто використовують інтерферон і ряд інтерфероногенів (протигрипозну вакцину), які стимулюють вироблення інтерферону. Основна властивість інтерферону полягає в придушенні розмноження і «зборки» окремих структур вірусів.

Підвищення опірності організму може бути досягнуте при застосуванні імунотерапії, вакцинотерапії, гормонотерапії, а також при використанні біологічних стимуляторів.

Імунотерапія спрямована на відновлення імунологічного гомеостазу організму. При цьому використовуються ті види препаратів, які впливають на патогенетичні механізми даної інфекції. Т-лімфоцити, наприклад, відіграють вирішальну роль у розвитку і результаті ряду вірусних і деяких бактеріальних інфекцій, що відрізняються переважно внутрішньоклітинним характером розмноження збудника (туберкульоз, бруцельоз, туляремія). У цих випадках доцільне застосування препаратів, що підвищують активність Т-лімфоцитів. При бактеріальних і вірусних інфекційних процесах, у патогенезі яких істотну роль відіграють В-лімфоцити, рекомендується застосовувати препарати, які стимулюють чи заміщають функцію В-лімфоцитів (наприклад, імуно-глобуліни).

Іноді при інфекційних хворобах виникає небезпечна для організму гіперергічна реакція. У таких випадках застосовуються імунодепресанти (наприклад, кортикостероїди).

Вакцинотерапія заснована на введенні в організм вакцин з убитих чи живих ослаблених культур, а також окремих компонентів (антигенів) збудників інфекційних хвороб з метою стимуляції специфічного імунітету, підвищення захисних сил організму до збудника чи продуктів їх розпаду. Вакцинотерапія нерідко комбінується з гормонотерапією, особливо при вялоперебігаючих хронічних інфекційних процесах. Гормонотерапія (наприклад, глюкокортикоїди) може застосовуватися для зниження реакції на вакцинацію, а також для попередження чи зменшення алергійних реакцій у ході інфекційного процесу. Деякі гормони (наприклад, дезоксикортикостерону ацетат) здатні стимулювати систему макрофагів і нормалізувати білковий обмін в організмі. Стимуляція неспецифічних механізмів резистентності при інфекційних