Слід застосовувати лише антагоністи кальцію тривалої дії, оскільки короткодіючі препарати цієї групи, особливо дигідропирідинові похідні можуть справляти негативний вплив на перебіг артеріальної гіпертензії: є дані про збільшення ризику інфаркту міокарда та підвищення смертності у осіб похилого віку при їх застосуванні. У виняткових випадках, коли препарати тривалої дії є недоступними (наприклад, з економічних причин), на короткий строк можна застосовувати дигідропирідинові похідні короткої дії у комбінації з Р-блокаторами. Останні частково нівелюють побічні ефекти дигідропирідинів, зокрема, активацію симпато-адреналової системи.

Амлодипін та лацидипін - препарати, які мають найбільшу тривалість дії серед дигідропирідинових похідних.

Антагоністи кальцію зменшують AT завдяки- зниженню судинного тонусу, зумовленого зменшенням концентрації кальцію в гладких м'язах судин. Верапаміл та дилтіазем діють також на синусовий та атріо-вентрикулярний вузли, у зв'язку з чим вони протипоказані при слабкості синусового вузла, атріо-вентрикулярній блокаді та вз ираженій брадикардії. Дигідропирідинові антагоністи кальцію (ніфедипін, нікардипін, нітрендипін, ісрадипін) мають більш сильну вазодилатуючу дію, ніж верапаміл та дилтіазем, через що можуть викликати тахікардію, приливи крові, набряки на ногах. Всі антагоністи кальцію, крім амлодипіну та фелодипіну. протипоказані при серцевій

недостатності, оскільки мають виразну негативну інотропну дію. Антагоністи кальцію, на відміну від діуретинів та Р-адреноблокаторів, є метаболічне нейтральними: вони не впливають на толерантність до глюкози та рівень ліпідів у крові.

Інібітори АПФ зменшують концентрацію ангіотензину II в крові та тканинах, а також збільшують у них вміст брадикініну, завдяки чому знижується тонус судин та AT. Вони застосовуються для лікування як м'якої, так і тяжкої гіпертензії, особливо ефективні у хворих з високою активністю реніну, а також у тих, хто приймає діуретики, оскільки діуретики підвищують рівень реніну та активність системи ренін-ангіотензин в крові. Перевагу призначенню інгібіторів АПФ слід надавати у таких ситуаціях:*

супутня серцева недостатність;

•

•

•

•

•

•

•

Рекомендується починати лікування з невеликих доз (наприклад 12,5 мг каптоприлу чи 5 мг еналаприлу), щоб запобігти розвитку гіпотензії, яка інколи виникає при прийомі першої дози препарату (за винятком периндоприлу, який не дає ефекту першої дози). Перевагою інгібіторів АПФ є їх здатність зменшувати смертність хворих із серцевою недостатністю та після гострого інфаркту міокарда. У хворих із стабільною ІХС смертність зменшується при вживанні периндоприлу. Інгібітори АПФ також зменшують протеїнурію у хворих з АГ та цукровим діабетом завдяки здатності знижувати високий внутрішньогломерулярний тиск (останній підтримується ангіотензином II). Як і антагоністи кальцію, інгібітори АПФ є метаболічне нейтральними препаратами. Негативні сторони їх дії – здатність викликати ниркову недостатність у хворих із двостороннім стенозом ниркових артерій або стенозом артерії єдиної функціонуючої нирки, а також сухий кашель, що спостерігається у 10-12% хворих, які приймають ці препарати.

Антагоністи ангіотензину ІІ мають перевагу перед іншими антигіпертензивними засобами у таких випадках:

Ш діабетична нефропатія;

Ш наявність побічних ефектів (кашлю) у разі застосування інгібіторів АПФ;

Ш серцева недостатність.

Механізм їх антигіпертензивної дії – блокада рецепторів ангіотензину, яка запобігає реалізації основних фізіологічних ефектів ангіотензину ІІ. За механізмом дії та клінічною ефективністю ці препарати близькі до нгібіторів АПФ. Як правило вони не викликають кашлю та ангіоневротичного набряку. Відсутність істотних побічних ефектів є особливістю цього класу препаратів. Препарати ефективні при одноразовому прийомі. Антигіпртензивна дія посилюється при застосуванні разом з діуретиками.

У хворих з м’якою гіпертензією лікування слід починати з монотераії, признаючи один препарат в низькій дозі або з призначення низькодозової комбінації двох препаратів.

Антигіпертензивні препарати другої лінії

До першого ряду препаратів не ввійшли блокатори (б1 – адренорецепторів (празозин, доксазозин), агоністи б2- адренорецепторів центральної дії (клонідін, гуанабенз, метилдоба, гуанфацин), алкалоїди раувольфії, антиадренергічні препарати периферійної дії (гуанетидин, гуанадрел) та прямі вазодилататори (гідралазин, міноксиділ).

б1 - адреноблокатори (доксазозин) виявились менш ефективними, ніж тіазидоподібний діуретик хлорталідон в дослідженні ALLHAT, у зв’язку з чим їх тепер не вважають препаратами першої лінії. Вони чинять виразну судинорозширюючу дію в результаті селективної блокади б – адренорецепторів у судинах. Викликають зниження артеріального тиску. У зв’язку з цим починати лікування цими препаратами слід з мінімальної дози.

Незважаючи на достатню антигіпертензивну ефективність та суттєве зменшення частоти ускладнень АГ при тривалому застосуванні антиадренерічних препаратів центральної дії, сьогодні вони відсунуті на другий план новими, більш специфічними засобами. Найважливіша причина цього - небажані ефекти, що погіршують якість життя хворих. Центральним альфа-агоністам властиві седативна дія та сухість у роті, алкалоїдам раувольфії - седативна дія, набряк слизової оболонки носа, подранення слизової оболонки шлунка; прямі вазодилататори спричиняють рефлекторну тахікардію та затримують рідину в організмі. Седативний ефект порушує працездатність, емоційний стан, знижує увагу, уповільнює реакцію хворих. Проте використання невеликих доз цих препаратів дозволяє значно зменшити їх небажані ефекти, а комбіноване застосування препаратів центральної дії з діуретиками та вазодилататорами супроводжується значним зниженням АТ при мінімальних небажаних реакціях. Досить ефективна комбінація резерпіну з гідралазином та гідрохлоротіазидом (адельфан) або з дигідроергокристином та клопамідом (кристепін, бринердін, нормотенс).

Диспансеризація. Періодичність оглядів при ГХ І ст. – 1 раз на рік; ГХ ІІ ст. – двічі на рік. Контроль медикаментозного лікування в процесі підбору підтримуючої дози при ГХ І ст. – не рідше 1 разу в рік, при ГХ ІІ-ІІІ ст. – кожні 2 тижні, а при стабілізації артеріального тиску – 1 раз в місяць перші 6 місяців, згодом – 1 раз в два місяці.

Перша допомога. Людині, страждаючій гіпертонією, необхідно