Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Невиконання новим майстром цього обов’язку перед цехом каралося штрафом.

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстка конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони “партачами”. Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. Цехова медицина на Україні втратила своє значення лише в другій половині ХІХ ст.

Історія України не може обминути братств-організацій українського міщанства. Вони займалися різноманітною діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї партії.

При Онуфрієвському монастирі братство влаштовує в 1522 році шпиталь. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще 4 невеликі шпиталі.

Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об’єднувалися і мали один шпиталь.

Всі ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.

Київське братство засноване пізніше – в 1615 році. Воно мало свою школу і шпиталь “для людей убогих, старих, уламних та духовних”, як зазначалося в його заснованій грамоті.

Утворившись військові шпиталі в монастирях Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки індивіди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

Шпиталь в Межигір’ї після 1755 року передбачалось перетворити в інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір’ї наказано відкрити військовий шпиталь.

Основою лікувальної допомоги для всіх верств населення була народна медицина. В містах діяли народні лікарі-ремісники, як чоловіки, так і жінки, по селах – знахарі та віщуни.

У містах лікарі – ремісники поділялися за спеціальностями: кровопуски, зубоволоки, костоправи, очні лікарі, зелейники. Лікарі-ремісники, особливо ті, що лікували рослинними ліками, у великих містах мали свої крамниці в “зелейних” торгових рядах. При великих церквах і монастирях, за стародавньою традицією, існували богадільні для немічних і людей похилого віку, які утримувалися коштом парафіян і монастирів. При монастирях існували лікарні, де хворих обслуговували ченці-лікарі, обізнані як із засобами народної медицини, так і частково з науковою медициною, про що свідчать знайдені в окремих монастирях скорочені переклади коментарів Голена, праць Гіппократа. В монастирських лікарнях під час воєн лікували поранених. З таких монастирів особливою повагою користувалися Троїцько-Сергіївська лавра, лікарня в якій існувала вже у 1452 році.