Наскільки серйозно ставився Гіппо-крат до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: "Vita brevis, ars longa, tempus praeceps, experimentum periculosum, judicium difficile" ("Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке").

Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво ко-ротке, а життя довге, є велика різни-ця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за б міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали "ослами Тессалуса".

Після завоювання Греції римляна-ми починається занепад грецької куль-тури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до

Н.Є.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чо-тирьох ознак запалення ("Notae veraeinflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum cabole et dolore"): є чотири ознаки справжнього запалення — по-червоніння та опух з жаром і болем.

Гален зупиняв кровотечу за допомо-гою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив ме-ханізм утворення кісткового мозоля.

Галенові належать анатомічні атла-си, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них бага-то неточностей.

Недостатній розвиток у цей час ана-томії часто пояснюють ворожим став-ленням церкви до розтину трупів лю-дей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського уні-верситету Л.Мороховіц у своїй праці "Історія і співвідношення медичних знань" писав: "Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують ста-тути багатьох університетів".

Мікеланджело Буонарроті у монас-тирі св. Духу у Флоренції з дозволу на-стоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.

У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Середні віки в Європі характеризу-ються занепадом науки. У той час най-більшого розвитку здобула арабська ме-дицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оператив-ної хірургії. Багато досягнень стародав-ньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.

Видатними представниками арабсь-кої школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Їбн-Сіна (980-1037), що відо-мий у Європі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітив-ний "мурашиний" шов кишок; як кро-воспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.

Мал. 1. Гіппократ (460—377 р. до н. е.)

Ібн-Сіна написав багато праць з ме-дицини, серед яких найбільшою попу-лярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив чис-ленні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики, астро-номії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути по-ставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.

У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кро-ком щодо цього було відкриття універ-ситетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кра-кові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).

У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості універ-ситетів не викладалася. Лікарі, які за-кінчували навчання, повинні були при-сягти, що не будуть займатися хірур-гією. Нею займалися цирульники і пра-цівники лазень без будь-якої спеціаль-ної підготовки. Рівень хірургії дуже знизився — до рівня ремесла, займа-

грудній клітці, легенях, серці є вели-ким досягненням. Щороку тисячі лю-дей рятують хірурги від неминучої смерті.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян-ках хірургії.

1 хоча багато ще в питаннях і про-блемах сучасної хірургії вимагає подаль-шого удосконалення, всебічного ви-вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по-передники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх

років свій бурхливий розвиток? Пе-редусім досягненням у галузі природо-знавства і техніки. У своєму рухові впе-ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект-роніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но-вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма-кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос-новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти-сяч) з'явився попит на медичну допо-могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча-стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле-ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується