сплощені, зморщені, мають незначну кількість протоплазми. Відзначається пікноз ядер; місцями ядра зовсім відсутні. З віком і розвитком дитини відзначається збільшення кількості клітин і зміна їх мікроструктури.
3.4 Основні періоди функціонального розвитку дитини
Дитинство людини має найбільшу тривалість в усьому еволюційному ряду, і шлях, який проходить дитина у своєму розвитку насправді грандіозний. Від безпорадного малюка з мінімальним набором реакцій до всемогутньої, наділеної розумом людини – така вікова еволюція мозку. Найвідповідальнішими етапами цього шляху є перші 2-3 роки життя.
Перший рік життя дитини – період найінтенсивнішого формування рухових навичок. В цей же час закладаються і основи психологічної діяльності.
Умовно можна виділити окремі періоди становлення нервово-психічних функцій дитини першого року життя. У дитини переважають імпульсивні рухи, які гальмуються до кінця 1-го місяця життя внаслідок розвитку зорових і слухових зосереджень, здатності фіксувати поглядом предмети. Впродовж 1-3 місяців життя відбувається подальший розвиток дистантних рецепторів, вступають в дію м’язи-антагоністи. З 3 до 6 місяців появляється здатність стійко утримувати м’язеві групи при певному ступені скорочення, особливо в дистальних відділах кінцівок. Важливим є також ускладнення акту хапання. В період з 6 до 12 місяців виникають складніші, більше координовані рухи. Поступово збільшується період спокійного неспання.
На 2-му році життя закладаються основи психічної діяльності, йде підготовка до самостійного ходіння, до мовної діяльності. Хоч сон займає у грудних дітей більшу частину доби, сприймання різних подразників, контакт з оточуючим світом мають для них в цей період величезне значення. Дефіцит подразників, їх одноманітність позначаються на подальшому психічному розвитку. Існує думка, що в цей час відбувається так зване первинне навчання, тобто формуються «нейронні ансамблі», які в майбутньому служать фундаментом для складніших форм навчання.
Період первинного навчання є в якійсь мірі критичним, бо якщо дитина не отримає в цей час достатньої кількості інформації, то подальше засвоєння навиків помітно затруднюється.
Напевно, існують й інші критичні періоди розвитку, багато з яких потребують уточнення. В усякому разі добре відомий факт, що діти, що досягнули 8-10-ти річного віку поза людським суспільством («діти-мауглі»), надалі так і не можуть засвоїти мову та інші людські навики. Відповідно, можна припустити існування періодів найвищої готовності до засвоєння тих чи інших навичок. Поза цими періодами навчання затруднене або неможливе.
Досить своєрідним критичним періодом в ранньому віці є здатність до навчання за допомогою «фіксування» (імбринтингу). Імбринтинг виявляється в перші дні життя, до того ж найяскравіше у птахів. Наприклад, гусенята що щойно вилупилися з яйця, мають тенденцію іти за будь-яким предметом що рухається і видає неголосні звуки. На місці такого предмету найчастіше опиняється їх мати, але якщо це людина, то гусенята рухаються за нею. Надалі образ цієї людини фіксується і досить їй пройти мимо гусенят, як вони покидають матір і йдуть за людиною. Якщо ж дослід по фіксації провести на 2-му тижні життя, то така установка вже не виробляється. Очевидно, імбридинг є і в людини в перші дні та місяці життя, але точних доказів цього поки що не знайдено.
До кінця першого року, або дещо пізніше, коли дитина робить перші кроки, розпочинається дуже важливий етап пізнання оточуючого середовища. Пересуваючись самостійно, наштовхуючись на предмети, відчуваючи їх на дотик і навіть пробуючи на смак, дитина оволодіває відчуттям трьохвимірності простору, істотно доповнюючи свої зорові та слухові відчуття, виробляє важливі навики активного сприймання світу. На цьому етапі нерідко руховий розвиток зв’язаний з мовним; чим впевненіше пересувається дитина, тим краще вона володіє мовою, хоч можливі і відхилення у формі дисоціації вказаних функцій.
Безпосередній контакт із оточуючими предметами сприяє формуванню відчуття «Я», тобто виокремленню себе із оточуючого світу. Надалі це відчуття може гіпертрофуватися в певній мірі і викликати появу своєрідного наївного ранньодитячого егоїзму.
У віці до 2-2, 5 років дитина, як правило, комунікабельна, дружелюбна, легко вступає в контакт з незнайомими, рідко переживає відчуття страху. В проміжку від 2 до 4 років поведінка дитини може помітно змінитися. Цей відрізок часу інколи умовно називають першим пуберантним періодом, бо відбувається значне збільшення росту, що супроводжується деяким неузгодженням нейроендокринної та серцево-судинної регуляції. В психологічному плані спостерігається досить сформоване почуття «Я». У дитини, що вже оволоділа фразовою мовою і має хай невеликий але власний життєвий досвід, відзначається дуже сильний потяг до самостійності. Одним із наслідків такого прагнення є впертість, що не завжди зрозуміла батькам. Ця впертість і свавілля значно зростають, якщо батьки пробують обмежити самостійність дитини. В цей віковий період можуть спостерігатися різноманітні неврологічні реакції психогенного і соматогенного характеру.
У віці 6-8 років дитина вступає в новий відповідальний період, що називається другим пуберантним. У дитини вже добре розвинена моторика та мова, вона точно вміє аналізувати ситуацію, у неї вже розвинуте відчуття «психологічної дистанції» у відносинах з дорослими. В той же час у неї нема ще почуття власної самокритики та самоконтролю, не вироблена здатність до тривалого зосередження; в діяльності спостерігаються ігрові елементи. При вступі до школи можуть спостерігатися відхилення, що зв’язані з недостатньою психологічною готовністю дитини до систематичних занять, до колективу. Деякі діти не можуть спокійно сидіти впродовж уроку, не можуть зосередити увагу, розсіяні. На перших порах це може нагадувати розумову відсталість, слабку кмітливість, знижену пам’ять. Для диференціації подібних проявів необхідне ретельне психоневрологічне обстеження.
Істинний пуберантний період (12-16 років) теж супроводжується значними змінами у поведінці підлітків. Рухи стають незграбними, різкими, поривчастими; поривчастість