В наступні роки учень В. Грубе Н. Трінклер (1859–1927) продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної роботи вважалася однією з найпередовіших в країні. В науковій праці Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила інтересу до наших часів.

В Київському університеті, з часу заснування медичного факультету (1841), протягом 48 років викладав хірургію В. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, володіючи віртуозно хірургічною технікою, він ще в таких умовах досяг блискучих успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів коло ліжка хворого, практичній їх роботі в операційній, перев’язочній, амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його впливом стало хірургами багато сотень лікарів, які були піонерами пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у наших дільничних земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, який користувався популярністю серед практичних хірургів. Одночасно з Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 році оперувати під ефірним наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу, знеболювання в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваєв виконував протягом кількох секунд; всього він зробив до 10000 таких операцій. У своїй невеликій клініці і амбулаторії Караваєв зробив за весь час понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій не зробив ні один клінічний професор. Варто відзначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету потрібно відзначити Миколу Волковича (1858–1928), який очолював спочатку госпітальну (1903), а пізніше (1911–1928) факультетську клініку. З його наукових праць не втратила значення до наших часів монографія про риносклерому (1888) і праця “Пошкодження кісток і суглобів” (1928). У свій час популярною була запропонована ним при переломах у нижній третині гомілки картоногіпсова стременна шина.

М. Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908), яке він очолював до смерті. За радянських часів це товариство було перетворено на республіканське. В сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським університетом, відбулося в Київському університеті і викладання анатомії. Цю кафедру очолював довгий час (1846–1868) Олександр Вальтер (1817–1889).

Гідним наступником О. Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікрохірургію мозку дістали загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом з Чернігівщини, закінчив з відзнакою Київський університет у 1860. Спочатку працював прозектором кафедри анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р. – професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які в науці носять його вчення. Він також перший визначив морфологічно рухову зону мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту.

Василь Образцов (1850–1921) вчився в духовній семінарії, а потім блискуче закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після короткочасної роботи в земстві він був у відрядженні за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкових тканин. Образцов дістає спочатку завідування терапевтичним відділом військового госпіталя в Києві, а пізніше, в 1887 р.,– терапевтичним відділом міської лікарні на 80 ліжок. На свої кошти він при відділі організує лабораторію, об’єднує навколо себе здібних молодих лікарів, перетворює терапевтичний відділ міської лікарні на справжню клініку. Лише в 1893 р. Образцова обирають професором медичного факультету Київського університету, з яким він уже не втрачає зв’язку до смерті.

Великою заслугою В. П. Образцова в історії світової клінічної медицини є розробка глибокої методичної ковзної пальпації органів живота.

Відкриті Ауенбругером у 1761 році перкусія, Лаенеком у 1816 році аускультація відіграли виняткову роль для діагностики захворювань органів грудної клітки. Для діагностики захворювань органів живота ці методи не мали істотного значення. Образцов, застосовуючи розроблений ним метод пальпації, показав, що його методом після певного тренування можна зазначити точно положення, фізичні властивої органів живота і патологічні зміни в них. Його перші повідомлення про це на засіданнях медичних товариств, у журналах були зустрінуті скептично, навіть після підтвердження його клінічних висновків на операціях і секціях. Лише з введенням у клініку рентгенологічних досліджень (1904–1910), коли були проведені порівняльні дослідження пальпаторних даних з даними рентгеноскопічними, метод пальпації за Образцовим дістав загальносвітове визнання. Методика глибокої систематичної ковзної пальпації, за Образцовим, поставила діагностику органів живота на твердий грунт, і тому справедливо в історії клінічної медицини відкриття В. Образцова оцінюється нарівні з відкриттями Ауенбругера і Лаенека.

Використовуючи свій метод пальпації, Образцов розробив уперше диференціальну діагностику між колітом і ентеритом, раком і туберкульозом сліпої кишки, тазового апендициту. Він перший описав клінічну картину і поставив за життя діагноз грижі Трейца, коли тонка кишка подразнена в