РЕФЕРАТ

на тему:

„Поняття про лікарські правопорушення, посадові злочини і відповідальність за них”

1. Про права пацієнтів і судові перспективи «медичних» справ.

На жаль, аж ніяк не всі пацієнти (навіть матеріально забезпечені) знають і можуть реалізувати свої права у відносинах з лікарями. Інколи правова обізнаність може врятувати життя. Приміром, в одній з обласних лікарень літньому чоловікові довго не могли поставити діагноз, а призначена терапія не дала позитивних результатів. Незважаючи на погіршення стану пацієнта, головлікар ігнорував пропозицію сина чоловіка запросити до лікарні столичних медиків. Тільки після того як на ім’я головлікаря було подано належним чином зареєстровану заяву з посиланням на статтю 287 Цивільного кодексу (людина, яка перебуває на стаціонарному лікуванні в медустанові, має право запросити сторонніх лікарів), київських фахівців допустили до хворого. Відповідно до їхніх висновків до смерті людині залишалася доба-дві.

Здебільшого ці права передбачені статтями 281-290 ЦК, статтями 6, 7, 33-53 Закону «Основи законодавства України про охорону здоров’я», а також статтями 4-18 Закону «Про захист прав споживачів» (у його останній редакції). Найважливішим є право пацієнта (і/або його законних представників, приміром, батьків неповнолітніх) на інформацію про стан здоров’я, ризики і прогнози розвитку захворювання, пропоновані методи лікування. Причому лікар зобов’язаний надати цю інформацію в доступній для пацієнта формі, а медичне втручання дозволене виключно за згодою пацієнта (або його родичів), який отримав таку інформацію. Пацієнт, якого не влаштовує лікар, має право вимагати його заміни. Найкраще звернутися до головлікаря (начмеда, завідуючого відділенням) з письмовою заявою і наполягти на тому, щоб на її копії поставили позначку про отримання. Також пацієнти мають право на належну якість медичних послуг. Причому рівень якості визначається з огляду на загальноприйняту практику діагностики й лікування тих або інших захворювань — відповідні стандарти затверджені Мінздоров’я.

Принципове право — на ознайомлення з медичною документацією — актуальне для тих пацієнтів, які мають намір звернутися до суду з позовом на медустанову (згідно з ЦК саме медустанови несуть цивільно-правову відповідальність за дії працюючих у них лікарів). На жаль, законодавство не зобов’язує лікарні надавати пацієнтові копії меддокументації. Як правило, отримати їх вдається лише у відповідь на письмовий запит адвоката (підстава — стаття 6 Закону України «Про адвокатуру»).

Саме на її підставі пацієнт, який вважає, що з вини лікарів заподіяно шкоду його здоров’ю, може отримати висновок фахівця, який підтверджує неправильність дій (бездіяльність) медиків, і докласти цей документ до позовної заяви. Висновки фахівця (не плутати їх з офіційним висновком бюро судово-медичної експертизи) слугуватимуть важливим доказом того, що вимоги пацієнта справді обгрунтовані. Адже бувають випадки, коли судовий позов — лише плід емоційної реакції пацієнта на ускладнення, що виникло зовсім не з вини медпрацівників, а, скажімо, внаслідок індивідуальних особливостей організму хворого або невиконання ним лікарських рекомендацій.

Досить складно. Для цього потрібно довести неправильність конкретних дій (бездіяльність) лікаря, сам факт заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта, завдання йому матеріального й морального збитку, а також встановити відповідні причинно-наслідкові зв’язки. При цьому під матеріальним збитком прийнято розуміти насамперед витрати на неякісне лікування та всі наступні пов’язані з ним витрати (на повторну терапію, ліки, санаторно-курортне лікування) — доказами в цьому випадку можуть бути відповідні чеки, квитанції тощо. А під моральним збитком, згідно з постановою пленуму ВСУ (від 31.03.1995 р. зі змінами), маються на увазі втрати немайнового характеру через психічні (фізичні) страждання, завдані пацієнтові неправомірними діями. Заподіяння моральної шкоди підтверджується, зокрема, показаннями свідків, а розмір збитку судді визначають з урахуванням обставин справи.

У судах «медичні» справи розглядають, як правило, місяцями, а часом роками, хоча ст. 157 ЦПК України зобов’язує суддів розглянути справу в термін, що не перевищує двох місяців з моменту початку провадження. Така ситуація зумовлена перевантаженістю судів, складністю «медичних» справ і тривалістю проведення судово-медичної експертизи (у середньому півроку). І все ж таки пацієнтам, впевненим у своїй правоті, не варто опускати руки.

Є прецеденти, коли українські суди задовольняли позови, суми відшкодування в деяких випадках перевищували п’ятдесят і навіть сто тисяч гривень. Хоча рішення, винесене на користь пацієнта, не завжди легко виконати. Особливі складнощі виникають тоді, коли відповідач — державна або комунальна лікувальна установа, у бюджеті якої просто не передбачено відповідної статті витрат. Що стосується притягнення лікарів до кримінальної відповідальності, то такі випадки є поодинокими. Такого роду справи рідко доходять до суду, ще рідше — закінчуються обвинувачувальними вироками, та й взагалі порушують їх украй неохоче.

Основна причина — недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства. Зокрема, згідно зі ст. 94 КПК України кримінальна справа може бути порушена тільки у випадках, коли є достатньо даних, що вказують на наявність ознак злочину. Для отримання цих «достатніх даних», згідно зі ст. 97 КПК, до порушення кримінальної «медичної» справи правоохоронні органи здійснюють перевірку, у тому числі — не лише збір пояснень медиків, заявника (пацієнта або його родичів), вивчення документації, а й отримання висновків комісії Мінздоров’я, а нерідко і результатів судово-медичного дослідження. Причому якщо під час проведення судмедекспертизи (її призначають при порушенні кримінальної справи) фахівці відповідних бюро несуть кримінальну відповідальність за надання свідомо неправдивого висновку (підстава — стаття 384 КК), то помилки при проведенні дослідження практично не караються.

Висновки комісії Мінздоров’я і результати судово-медичних досліджень, на підставі яких найчастіше приймають постанови про відмову в порушенні справ, можуть