бути не об’єктивними. Звісно, відповідні постанови можуть бути оскаржені і нерідко скасовуються. Але домогтися хоча б порушення кримінальної справи — а тільки в її межах можливе проведення допитів, очних ставок, судово-медичної експертизи та інших слідчих дій — досить непросто. Саме ж досудове слідство нерідко розтягується на роки. Приміром, 2002 року в Криму було порушено кримінальну справу за фактом неналежного виконання посадових обов’язків лікарем-анестезіологом, що спричинило смерть пацієнта. Справа розглядається дотепер.
До речі, випадки притягнення експертів за статтею 384 КК також поодинокі. Та й узагалі сам інститут судово-медичної експертизи потребує кардинального реформування. Нагадаю, що організаційне управління службою здійснює Мінздоров’я, що, м’яко кажучи, не відповідає стандартам експертної незалежності, прийнятим у демократичних країнах.
2. Проведення судмедекспертизи
За цивільними справами експертиза призначається постановою суду. Якщо необхідно встановити характер і ступінь ушкодження здоров’я, що характерно для «медичних» справ, то призначення судмедекспертизи обов’язкове, коли про це клопоче хоча б одна зі сторін. У постанові суд вказує коло питань, на які слід відповісти експертам. Слід зазначити що, відповідно до статті 147 ЦПК України експертний висновок не є обов’язковим для суду і підлягає оцінці разом з іншими доказами у справі. На практиці судді, які не мають медичної освіти, рідко не погоджуються з експертними висновками, оскільки інакше необхідно мотивувати причини незгоди в рішенні або ухвалі. Однак суд цілком може визнати висновок експерта неповним або необгрунтованим і призначити додаткову або повторну експертизу. Якщо про це клопоче одна зі сторін, то на неї покладається обов’язок оплатити експертизу, що створює пацієнтам додаткові ускладнення.
За кримінальними справами експертиза призначається постановою слідчого при проведенні досудового слідства або визначенням (постановою) суду. Судово-медична експертиза є обов’язковою, якщо необхідно встановити причини смерті людини або тяжкість і характер тілесних ушкоджень. Такі експертизи спеціалізовані установи МОЗ здійснюють за бюджетний рахунок.
3. Найпоширеніші лікарські злочини—
Чинний КК містить більш ніж 15 складів злочинів, за здійснення яких лікаря можуть притягти до відповідальності. Найпоширеніші злочини — ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК), неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.
Окрема історія — підробка медичної документації, відповідальність за це регламентована статтями 358 і 366 КК (залежно від суб’єкта злочину). На правдивість і повноту інформації меддокументації пацієнтам варто звертати особливу увагу, адже висновки фахівців і судмедекспертів, зроблені на підставі сфальсифікованої меддокументації, можуть виявитися хибними.
Якщо отримати копію документації «по гарячих слідах» не вдалося і є підозри, що вона сфальсифікована (тобто в неї внесені неправдиві дані), варто вимагати проведення техніко-криміналістичного дослідження оригіналів документів. Мета — отримати відповіді на запитання, коли був виготовлений документ, коли були зроблені ті або інші записи, чи розшивалася історія хвороби тощо. Призначення такого дослідження (до порушення кримінальної справи) або експертизи (після її порушення) — компетенція правоохоронних органів. До того ж пацієнту та його адвокату варто уважно вивчати зміст наданих копій меддокументації — іноді після «переписування» історії хвороби в ній з’являються нестиковки, які можна використати для доведення фальсифікації.
Крім кримінальної існують й інші види відповідальності медпрацівників — адміністративна, дисциплінарна (догана й звільнення), матеріальна. Можливості застосування останньої стосовно медиків обмежені — на жаль, трудове законодавство України не передбачає можливості «покарання гривнею». Також попри те, що відповідачем за цивільними «медичними» справами є медустанова, у випадку відшкодування шкоди пацієнтові вона має право пред’явити винному лікарю регресний позов, але на практиці таке трапляється вкрай рідко.
4. Історія питання
«Якщо лікар зробив людині важку операцію бронзовим ножем і вбив або ж він розкрив більмо й виколов око, то лікарю слід відрубати кисть руки...» (Закони Хаммурапі, Вавилонське царство, XX-XVI ст. до Р. Х.)
«Лікарю слід платити 3 сіклі срібла за лікування розбитої голови. Якщо хтось сильно пошкодить голову вільній людині, то він повинен за нею доглядати, дати їй 10 сіклів срібла й платити лікареві» (Хетські закони, Мала Азія, XVI-XV ст. до Р. Х.)
«Всіх, хто виготовляє любовні напої, отруйників, які володіють таємницею чаклунства, карати смертю на хресті, спалювати або кидати в клітку з дикими тваринами. Так само карати лікарів, якщо з’ясувалося, що лікування було пов’язане зі злочином» (Дигести Юстиніана, Римська Імперія, VI ст. по Р. Х.)
«Лікар, який заподіяв шкоду іншій людині, мусить сплатити штраф до государевої скарбниці й видати потерпілому гроші для виправлення заподіяної здоров’ю шкоди» (Руська правда, Київська Русь, ХI ст. по Р. Х.)