Незначний відсоток ПВУ (5,4%) становлять токсичні реакції, які зареєстровані після застосування АКДП-вакцини. Найімовірніше, вони пов'язані з дією ліпополісахаридів клітинної стінки бактерій кашлюку, які містяться в цільноклітинних вакцинах АКДП. З метою запобігання розвитку цієї патологічної реакції під час наступного щеплення рекомендується застосовувати вакцинний препарат без кашлюкового компонента або з ацелюлярним. Слід підкреслити, що сучасною тактикою щеплення дітей у світі є не відмова від імунізації або розширення протипоказань до щеплення, а застосування ацелюлярних вакцин АКДП.

5,4% післявакцинальних ускладнень становлять випадки з летальним кінцем. За роки спостережень отримано 9 повідомлень. Проведення ретельного розслідування кожного випадку дало змогу віднести до ускладнень тільки три. Два з них виникли на тлі комбінованої імуноендокринної патології, яка не визначалася за життя, але після щеплення була спровокована вакцинним препаратом. Таку реакцію організму не можна було передбачити заздалегідь. Ще один летальний випадок у вигляді алергійної реакції негайного типу - анафілактичний шок було розцінено як такий, якому можна було запобігти за умови надання своєчасної адекватної медичної допомоги.

Серед ускладнень, зареєстрованих під час застосування оральних поліомієлітних вакцин, окрім випадків вакцинасоційованого поліомієліту, були гострі мляві паралічі кінцівок. Останні не входять до переліку ПВУ, однак їх стабільна реєстрація свідчить про необхідність внесення відповідних змін до діючих нормативних документів. Шляхом до зниження ПВУ є використання інактивованої вакцини. Світовий та вітчизняний досвід переконує, що таким чином можна запобігти таким серйозним ускладненням, як вакцинасоційований поліомієліт та гострі мляві паралічі кінцівок.

До окремої групи післявакцинальних ускладнень віднесено патологічні прояви після проведення щеплення вакциною БЦЖ. Так, після застосування бактеріальної вакцини для профілактики туберкульозу тільки за останні 3 роки рівень ускладнень мав тенденцію до збільшення. Це пов'язане, на наш погляд, із зростанням повноти реєстрації випадків у різних регіонах України.

Крім того, деяка кількість ПВУ виникла внаслідок методичних помилок. Йдеться про недооцінку стану здоров'я щепленого перед вакцинацією; порушення температурного режиму, неправильне використання вакцини з багатодозного флакона, помилкове введення іншого препарату, порушення техніки щеплення. Отже, цього могло й не бути. Для уникнення розвитку таких ускладнень слід підвищити вимоги до медичного персоналу, який задіяно у проведенні профілактичних щеплень.

Моніторинг засвідчив, що найбільша кількість (83,1%) ПВУ виникла на тлі індивідуальних особливостей організму щеплених, 8,4% спричинені порушенням техніки введення вакцинного препарату, 5,1% - недооцінкою стану здоров'я, 3,4% - порушенням холодового ланцюга. Однак, як відомо, ризик виникнення ускладнення після щеплення в сотні і тисячі разів менший, аніж ризик розвитку ускладнення у разі захворювання у невакцинованого. Це підтверджено як дослідженнями, проведеними раніше в багатьох країнах світу, так і в нашій країні.

Дженер в 1796 р. так назвав матеріал, зібраний ним з тіла людини, враженої коров'ячою віспою, та прищеплений іншій людині для захисту від натуральної віспи.

Хоча вважається, що епоха вакцинації почалася з опублікування Е. Дженером його класичної праці "Дослідження походження та дії віспяної вакцини", проте цей метод, безумовно застосовувався в світі й раніше.

Відсутність повторних захворювань при цілому ряді інфекцій була добре відома з давніх часів. Наші предки намагалися використати “постінфекційний імунітет” для захисту людей та тварин від важких або смертельних захворювань шляхом навмисного їх зараження.

Ще до початку нашої ери китайці розмелювали віспяні струпи та вводили їх у ніс здорових людей, а потім стали вживати для профілактики подрібнених білих коров'ячих бліх.

Аналогічні прийоми застосовувалися в Індії та в Грузії, де ще до 1000 р. струпи або гній з місць, уражених натуральною віспою, вводили в носову порожнину або наносили на шкіру.

Деякі африканські племена здавна використовували запобіжні зараження рогатої худоби проти повального запалення легенів шляхом прищеплення здоровим тваринам малих доз заразного матеріалу від хворих корів.

В 18 столітті в Європі страх перед віспою призвів до поширення так званої “варіоляції”, тобто запобіжного зараження людей віспяним вірусом. Через можливу небезпечність для здоров’я та навіть життя людини такі зараження вже в першій половині 19 століття в ряді країн Європи були заборонені.

Вакцинація, запропонована Дженером, в 19 столітті була вдосконалена Луї Пастером. Ним були створені живі ослаблені вакцини проти курячої холери, сибірки та сказу.

Найбільш відомою з цих вакцин стала жива вакцина від сказу. Матеріал, узятий зі спинного мозку кроликів, хворих на сказ, піддавали частковій інактивації шляхом витримування в сухому повітрі. В 1885 р. було вакциновано 9-річного Йозефа Майстера через шістдесят годин після того, як його покусав скажений собака. Проти всіх очікувань, така постінфекційна вакцинація виявилася успішною, що сприяло швидкому поширенню даного методу.

Також з’явився ряд вакцин, призначених для терапевтичного впливу. У 1850-і роки французький лікар Оз’я-Тюрен набув сумної популярності як поборник "сифілізації" - методу лікування твердого шанкеру.

Він виходив з того припущення, що матеріал, узятий з м'якого шанкеру (м’який шанкер він асоціював зі слабкою формою захворювання), може полегшити перебіг більш важкого різновиду хвороби, сифілісу, і зв'язаного з ним твердого шанкеру.

У зв'язку з тим, що м'який шанкер викликається зовсім не тим мікроорганізмом (Hemophilus ducrei), що сифіліс, метод Оз’я-Тюрена був приречений на провал. Проте, його теорія широко обговорювалася та мала великий вплив.

Після відкриття в 1882 р. того факту, що туберкульоз викликає мікобактерія, Роберт Кох намагався встановити терапевтичну ефективність інактивованих екстрактів з культур Mycobacterium tuberculosis.

Цей екстракт – туберкулін - уводили підшкірно тисячам туберкульозних хворих. Посилена запальна реакція на місці шкірної інфекції була доказом імуногенності. На жаль, системні реакції