Алмрот Райт, який одержав лицарське звання за розробку вбитої вакцини для профілактики тифу та за вакцинування британських військ під час англо-бурської війни, придбав додаткову популярність на початку 1900-х років за дослідження опсонінів (білків, які сприяють фагоцитозу антигенів) у сироватці крові.

Крім того, Райт став піонером у вакцинальній терапії. Слідом за Кохом він застосував інактивовану вакцину, одержану з культури відповідного мікроорганізму, та підтвердив відкриття Коха: вакцини можуть підсилити природний імунітет стосовно конкретного збудника.

Після щеплення інактивованого термообробкою золотавого стафілокока особам, що страждали на фурункульози, Райт відзначав посилення запалення в місці інфекції. При цьому Райт вимірював та ретельно фіксував зростання активності опсонінів.

Дослідження цього видатного вченого відкрили шлях до застосування вакцин для боротьби з хронічними інфекціями. Вакцинальну терапію використовували в роки, що передували відкриттю пеніциліну, для боротьби з стафілококовими захворюваннями шкіри, для лікування гонореї, туберкульозу та ряду інших інфекційних захворювань.

Після відкриття Олександром Флемінгом у 1928 р. пеніциліну та появи в 1940-х роках інших антибіотиків вакцинальна терапія трохи втратила популярність. Проте останнім часом, прогрес в імунології та молекулярній біології знову розбудив інтерес до вакцин.

Боротьба з інфекційними захворюваннями не втрачає актуальності

Інфекційні хвороби зберігають за собою місце лідера в загальній патології людини в усіх країнах світу. Сучасними методами діагностики встановлено, що значна частина онкологічних, серцево-судинних та ряду інших системних захворювань викликається мікробами.

Зміни в кліматі й екології призводять до збільшення інфекційних захворювань, що передаються через переносників. Усе це вимагає створення профілактичних препаратів нового покоління. Деякі вчені навіть вважають вакцинацію - одним з методів боротьби за активне довголіття.

Принцип вакцинації людей, розроблений у минулому столітті великим французьким ученим Луї Пастером, базується на введенні людині убитих або ослаблених мікроорганізмів. Імунна система організму реагує на чужорідні білки появою захисних антитіл та стимуляцією декількох типів клітин, що здатні "запам'ятати" чужорідні білки. В крові вакцинованої людини є захисні антитіла, і клітини його імунної системи здатні швидко й ефективно відбити атаку інфекційних агентів, що несуть на своїй поверхні білки, з якими імунна система зустрічалася раніше.

З часів Пастера технології створення вакцин розвивалися в двох напрямках.

По-перше, розроблялися більш досконалі білкові вакцини, які є очищеними білками інфекційних агентів, а також вакцини, що представляють собою віруси, вбиті хімічним шляхом, наприклад формаліном.

Такі вакцини безпечні, але зазвичай викликаний ними захисний ефект відносно нетривалий, та протягом життя необхідні повторні вакцинації. Ці вакцини стимулюють організм до вироблення антитіл проти відповідних білків, але їхня здатність активувати клітини імунної системи є дуже низькою.

Другий шлях - створення так званих живих вакцин.

Це - генетично змінені варіанти вірусів, що самі по собі не здатні викликати захворювання, але несуть на своїй поверхні ті ж білки, що і їхні небезпечні родичі.

Потрапляючи в організм, такі вакцини викликають імунну відповідь та забезпечують захист організму від наступного зараження близькими видами небезпечних вірусів.

"Живі" вакцини здатні захищати людину протягом усього життя. Найбільш відома вакцина такого типу - вісповакцина: вірус, що заражає корів та є нешкідливим для людини.

"Живі" вакцини викликають найбільш повноцінні захисні реакції, тому що їхні білки представляються імунній системі практично в тому ж вигляді, що й в патогенному вірусі або мікробі. Імунна система реагує на них не тільки виробленням антитіл, але й активацією так званих цитотоксичних Т-лімфоцитів або лімфоцитів-кілерів, здатних розпізнавати та знищувати заражені клітини.

Ця клітинна відповідь імунної системи дуже ефективна для придушення вірусних інфекцій. Вона відіграє основну роль у боротьбі імунної системи з внутрішньоклітинними паразитами та пухлинними клітинами.

Проте, живі вакцини можуть нести в собі й певну небезпеку. Є імовірність того, що внаслідок природних мутацій вакцинний штам вірусу перетвориться в штам, небезпечний для організму. Такі випадки в медичній практиці траплялися.

Взагалі, масове використання сьогодні й білкових, і «живих» вакцин, поряд з очевидною користю, має ряд недоліків.

По-перше, багаторазові ін'єкції імунобіологічних препаратів ускладнюють календар щеплень. Тільки до 10-річного віку кожна дитина повинна прищепитися сьома препаратами, одержавши при цьому не менше 22 ін'єкцій, а в окремих ендемічних по деяких інфекціях районах – і того більше.

По-друге, ін'єкції таять погрозу передачі через кров збудників таких небезпечних захворювань, як СНІД, вірусні парентеральні гепатити та ін.

Генна імунізація – це так просто

Нещодавно був запропонований зовсім новий принцип імунізації, що дозволяє об’єднати позитивні властивості двох видів вакцин.

В організм вводяться не готові білки, а гени, що забезпечують синтез білків безпосередньо в клітинах організму. Виявилося, що при цьому імунна відповідь розвивається так само, як і при використанні "живих" вакцин.

Цей вид вакцин назвали генними вакцинами або ДНК-вакцинами, а їхнє введення - генною імунізацією. Фахівці пророкують новим вакцинам блискуче майбутнє.

В даний час учені можуть виділяти гени в чистому вигляді з природних об'єктів або синтезувати їх хімічними методами.

За допомогою генноінженерних методів можна вбудувати гени в так звані векторні молекули - кільцеві ДНК, здатні розмножуватися в бактеріях і здатні забезпечити функціонування наявних у них генів при попаданні в клітину людини.

Отож, ДНК-вакцини є векторними молекулами, які містять у собі гени, що кодують білки небезпечних вірусів або інших патогенів. Тому ДНК-вакцини також називають рекомбінантними вакцинами.

При введенні ДНК-вакцини в клітину людини відбувається синтез чужорідного білка й дуже ефективна активація імунної системи.

Кількість синтезованого білка дуже невелика, але дивним чином виявилося, що