Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин – психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке використання евтаназії та як виключити можливість зловживання евтаназією? Адже ми пам’ятаємо випадок з сумнозвісним американським лікарем Дж. Кеворкяном (відомим ще як “лікар Смерть”), який “допоміг” більш як 100 хворим піти в інший світ.

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають. “Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог) може й суворо спитати” [4, 10].

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження достоїнства і свободного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і суто особистий для кожної людини шлях. “Людина – це не тільки тіло або психофізична цілісність, а й особлива духовно-тілесна реальність, особистість. Не тільки життя, а й смерть для неї – це постійне утвердження свободи свого духу і виявлення особливого неповторного духотілесного світу” [2, 116].

ЛІТЕРАТУРА

1.Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

2. Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К., 2002.

3. Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

4. Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 – 160).