Пароксизмальна надшлуночкова тахікардія збільшує потребу міо-карда в кисні і може серйозно погіршити стан хворого.

Лікування починають із заходів, спрямованих на підвищення тонусу блукаючого нерва (масаж каротидного синуса, проби Вальсальви, Даньїні —Ашнера). За їх неефективності призначають за необхідності: ве-рапаміл (5-10 мг внутрішньовенно впродовж 2-5 хв), АТФ (2-6 мл внутрішньовенно струминне), дигоксин (0,75 - 1 мг внутрішньовенно струминно). У разі порушення гемодинаміки і неефективності медика-ментозної терапії застосовують кардіоверсію (10-25 Дж) або високо-частотну через стравохідну електричну стимуляцію серця. Тріпотіння передсердь зазвичай є минущим, зумовленим гіперактивністю симпатичної частини вегетативної нервової системи у хворих з лівошлуночковою недостатністю. Частіше воно перебігає з атріовентрикулярною блокадою і проведенням 2:1 та частотою передсердного рит-му 250 - 350 за 1 хв. (частота скорочень шлуночків при цьому становить 125-175 за 1 хв.). У тих випадках, коли число скорочень шлуночків перевищує 125 за 1 хв. або коли аритмія супроводжується ознаками сер-цевої недостатності, кардіогенного шоку, поширенням (поглибленням) зони інфарктування, застосовують кардіоверсію потужністю 25-50 Дж. Якщо після першого розряду тріпотіння передсердь продовжується, можна спробувати перевести його у фібриляцію передсердь (мерехтін-ня) розрядом дуже малої потужності (5-10 Дж). Фібриляцію усувають за допомогою кардіоверсії розрядом 100-200 Дж. У випадках застосу-вання кардіоверсій не призначають серцеві глікозиди.

Якщо проведення кардіоверсії не планують, тріпотіння передсердь усувають уведенням дигоксину – 0,75- 1 мг внутрішньовенне струминно. Якщо після введення серцевих глікозидів ефекту немає, для сповіль-нення частоти скорочень шлуночків застосовують верапаміл – 5-10 мг внутрішньовенне струминне або обзидан - 2,5 -5 мг внутрішньовенне струминно. Якщо і після цього ефект відсутній, призначають хінідин по 200 мг кожні 6 год. до добової дози 1,2 - 1,5 г.

Фібриляція (мерехтіння) передсердь зустрічається частіше, ніж тріпотіння. Часто воно має минущий характер і спостерігається у хворих з лівошлуночковою недостатністю, а також при перикардиті або інфаркті передсердь. Втрата так званого передсердного компонента наповнення шлуночків у поєднанні із шлуночковою тахікардією призводить до знач-ного зменшення серцевого викиду.

Часто антиаритмічний ефект дигоксину посилюють верапамілом або дилтіаземом чи обзиданом (метопрололом). Мета такого лікування — підтримання частоти скорочень шлуночків у межах 60-80 за 1 хв. За-стосування дигоксину при гострому інфаркті міокарда є небезпечним у плані підвищення збудливості міокарда. Альтернативою дигоксину при лікуванні фібриляції передсердь у хворих на гострий інфаркт міокарда є аміодарон (кордарон). Внутрішньовенне його введення в дозі 450-600 мг упродовж 30 хв (у 250 мл ізотонічного розчину натрію хлориду) забезпечує встановлення частоти скорочень шлуночків у межах 60-80 за 1 хв з подальшим (через 3-4 год) відновленням синусового ритму. Кордарон розширює коронарні і периферійні артерії.

Шлуночкова екстрасистолія реєструється у 90-95 % хворих на го-стрий інфаркт міокарда. Критерії початку лікування шлуночкової екс-трасистолії:

1) частота естрасистол понад 5 за 1 хв;

2) рання шлуночкова екстрасистолія, особливо за типом R на Т;

3) політопна (поліморфна) шлуночкова екстрасистолія;

4) групова екстрасистолія (понад 6 екстрасистол підряд).

Починають лікування з призначення лідокаїну гідрохлориду — антиаритмічного препарату класу IВ за V. Willims. Він є антиаритміч-ним препаратом швидкої дії, який блокує вхід Nа+ при високій ЧСС. Лідокаїну гідрохлорид призначають внутрішньовенної першу дозу (80-120 мг) вводять болюсно (1-3 хв), далі краплинне зі швидкістю 2 мг/хв, через 10 хв після початку інфузії — повторне болюсне введен-ня (50 % від першого), у подальшому внутрішньом'язово кожні 4 год по 200 мг до загальної дози 3 мг/(кг. добу). У разі неефективності лідокаїну гідрохлориду застосовують кордарон внутрішньовенне, спочатку повільно в дозі 300-450 мг (не більше ніж 5 мг/кг) упродовж 1-3 хв, у подальшому 300 мг упродовж 2 год. Максимальна доза -1200 мг на добу. Протипоказаний кордарон при синдромі слабкості синусового вуз-ла, синоатріальній блокаді, атріовентрикулярних блокадах II ступеня (за відсутності у хворого імплантованого кардіостимулятора), артеріаль-ній гіпотензії, колапсі, шоку, гіпо- і гіпертиреозі, підвищеній чутливості до йоду. Широко використовують для лікування шлуночкової екстра-систолії (3-адреноблокатори (пропранолол, метопролол, бетаксолол, атенолол). Можна застосовувати також новокаїнамід у вигляді повторних болюсних уведень по 1-2 мг/кг з інтервалом 5 хв до зникнення екстра-систолії або досягнення загальної дози 1000 мг. У подальшому прово-дять його інфузію зі швидкістю 100-300 мг/год. Застосовують також мексилетин внутрішньовенно в дозі 150-250 мг упродовж 2-5 хв, а потім 250 мг упродовж ЗО хв, 250 мг упродовж 2,5 год і ще 500 мг упро-довж 8 год. Підтримувальна доза становить 500-1000 мг на добу.

Фібриляція шлуночків буває первинною, вторинною і пізньою (внутрішньолікарняною).

Первинна фібриляція шлуночків виникає у першу добу від початку гострого інфаркту міокарда (особливо у перші 6-8 год.) як безпосеред-ня реакція на ішемію міокарда у хворих без ознак серцевої недостат-ності або з мінімальними її проявами. Первинна фібриляція шлуночків є причиною раптової коронарної смерті. Клінічні ознаки її загальновідо-мі: раптова втрата свідомості, розширення зіниць, відсутність пульсу на великих судинах.

Вторинна фібриляція шлуночків розвивається на фоні прогресую-чої лівошлуночкової недостатності або кардіогенного шоку. Розвитку клінічної смерті передує картина серцевої астми і набряку легенів — шумне, клекочуче дихання, артеріальна гіпотензія, пульс слабкого на-повнення, холодне потіння.

Пізня внутрішньолікарняна фібриляція шлуночків — це випадки фібриляції шлуночків, які виникають через 48 год (і