Ядро зорового аналізатора письмової мови, пов'язане із загальним центром ана-лізатора зору, міститься в gyrus angularis нижньої тім'яної часточки зліва. Керує процесом читання. Порушен-ня його функції не призводить до втрати зору, але людина перестає читати й розу-міти написане (алексія).

У процесі еволюції людини відбулося чітке перегрупування темпів розвитку окремих кіркових зон великого мозку, що виявилося у прискоренні росту відділів, які здійснюють організовані форми раціональної поведінки та маніпулювання пред-метами. Удосконалились також транскортикальні зв'язки.

Кіркові центри, що координують взає-модію автономного відділу периферичної частини нервової системи та загальної нер-вової системи, зосереджені в нижніх від-ділах передцентральної й лобових звивин. Сюди надходять доцентрові імпульси від внутрішніх органів, судин, гладкої мускулатури і виходять відцентрові імпульси до основних (підкіркових) ядер і до ядер гіпоталамуса.

Усе викладене вище дає підстави роз-глядати кору великого мозку як сигналі-заційне табло, куди надходять сигнали із зовнішнього та внутрішнього середовищ і звідки відцентрове йдуть нервові імпуль-си. Цю систему аналізаторів називають першою сигнальною системою; її мають усі тварини і, зокрема, людина (І.П. Пав-лов).

Крім першої в еволюції людини виник-ла друга сигнальна система, пов'язана з трудовою діяльністю і мовленням. В ос-нові формування цієї системи покладено свідомі дії та абстрактне мислення, яке передається словами (усна мова, письмо тощо) й образами (образотворче мисте-цтво). Усе це досягається через встановлення тимчасових зв'язків між певними сигналами (зоровими, слуховими, тактиль-ними тощо) і руховими центрами м'язів рук, язика, гортані, лиця тощо. Центри цієї системи розташовані переважно у філогенетичне нових ділянках кори ве-ликого мозку: нижньо-тім'яно-скронева ділянка і задньонижньолобова ділянка.

Лімбічна гіпотеза була підтверджена радянськими нейрофізіологами: Н.А. Рожанським, П.К. Анохіним, П.В. Сімоновим. Лімбічні утворення вони пов’язують із розвитком емоцій, завдяки яким відбувається перехід активного характеру поведінки тварин на якісно новий рівень. Мозок, таким чином, набув спроможності використовувати суб'єктивні переживання власного стану як спонуки до певноъ поведінки. Зараз, за словами Ф.П. Вєдяєва і Т.М. Воробйової, цілком “очевидно, що така складніша функція головного мозку, як емоційна поведінка, обумовлена функціональним становищем філогенетично давніх формацій мозку, об’єднаних за теперішнього часу в лімбічну систему” [40].

Однак необхідно зазначити, що до цього часу психофізіологам не вдалося прийти до єдиної думки щодо того, яка структура мозку відповідає виключно за страх. Так, наприклад, В.П. Сімонов схиляється до думки про існування загальних центрів для страху та гніву [41].

Кидається в очі, що багато вчених-фізіологів не розрізняють поняття страху і тривоги. Тому не можна обійти увагою питання про зміст понять страху і тривоги (невпевненості, занепокоєння). І в стресі, і в тривозі є спільний емоційний компонент у вигляді почуття хвилювання чи занепокоєності, тобто у двох поняттях відображені сприйняття погрози чи відсутність почуття безпеки. Традиція спільного розгляду страху і тривоги закріпилася у психології, починаючи з З. Фрейда, який поєднував їх в одному терміні - “anxiety”.

У психоаналітичній літературі проблема емоцій розглядається через поняття “афекту”. Джерелами афектів є біологічні потяги, вмістилище яких було назване “Воно” – несвідоме. Контакти людини із зовнішнім світом призводять до виникнення механізмів, які обмежують емоційні реакції та надають їм завершеної форми, що в окремих випадках спричиняє до витіснення деяких емоцій зі свідомості. Процес витіснення відбувається завдяки виникненню “anxiety”, у результаті чого порушується зв'язок деяких емоційних процесів з іншими сферами особистості, що іноді викликає психологічні розлади.