ІІ. Блокатори в-адренорецепторів. Це базові препарати першої лінії в лікуванні артеріальної гіпертензії та ІХС. в-адренорецептори мають здатність конкурентно (зворотно) і вибірково інгібувати зв’язок катехоламінів з в-адреноблокаторами. За механізмом дії їх поділяють на неселективні (блокатори в1- і в2-адренорецепторів) і селективні (блокатори лише в1-адренорецепторів). До першої групи відносять пропранолол (обзидан, індерал), окспренолол, піндолол, тимолол, надолол, частково – соталол (гілукор), а до другої – атенолол , метопролол, бетаксолол, ацебутолол, целіпрол, талінолол.

Механізм інгібуючого впливу на адренореактивні структури полягає в ослабленні або й усуненні ефектів, зумовлених стимуляцією катехоламінами в-адренорецепторів, зокрема таких, як прискорення серцевого ритму, підвищення автоматизму синоатріального вузла та збудливості міокарда, укорочення рефрактерного періоду усіх тканин серця, активація лі полізу. Деякі в-адреноблокатори мають власну або, як її ще називають, внутрішню (частково агоністичну) симпатоміметичну активність. Вона проявляється у разі вихідної низької симпатичної активності. До таких препаратів відносяться піндолол, окспренолол, талінолол, ацебутолол, целіпролол.

Клінічний та гемодинамічний ефекти в-адреноблокаторів залежать від наявності внутрішньої симпатоміметичної активності та співвідношення блокади в1- і в2-адренорецепторів. Що більше блокуються в1-адренорецептри, то більше стимулюються в2-адренорецептри. Ефективність і безпечність різних в-адреноблокаторів залежить від їхньої фармакокінетики в організмі людини. Жиророзчинні в-адреноблокатори (пропранолол, метопролол, лабеталол, бісопролол, карведіол, небіволол, бетаксолол, піндолол, ацебутолол) швидко всмоктуються, активно метаболізуються в печінці вже під час першого проходження крізь неї, слабко елімінуються нирками, проникають у тканини ЦНС, мають короткий період напіввиведення з організму. Водорозчинні в-адреноблокатори (атенолол, соталол, надолол, целіпролол) погано метаболізуються в печінці, екскретуються нирками в незміненому стані, рідше спричинюють небажані реакції з блоку ЦНС (нічні страхи, жахливі сновидіння, що характерно для жиророзчинних в-адреноблокаторів), мають довший, ніж у жиророзчинних, період напіввиведення. Деякі в-адреноблокатори мають водночас жиро- і водорозчинні властивості.

в-адреноблокатори знижують артеріальний тиск не тільки за рахунок зменшення серцевого викиду, а й за рахунок пригнічення виходу реніну. Показані в-адреноблокатори насамперед хворим на гіперадренергічну й ангіотензин ІІ-залежну форму (гіперренінову) гіпертензивної хвороби. в-адреноблокатори комбінують з ті азидними діуретинами, антагоністами кальцію дигідропіридинового ряду, а також б1-адреноблокаторами.

Під час лікування в-адреноблокаторами важливо контролювати стан хворого для виявлення ознак передозування, які з’являються вже через 20 їв – 2 год.: важка брадикардія, гіпотензія, синдром низького серцевого викиду, що прогресує (шок) блокади за даними ЕКГ У хворих із супутнім бронхообстуктивним синдромом може виникнути прогресуючий бронхоспазм. Тому в-адреноблокатори не слід призначати хворим із серцевою або бронхіальною астмою, інсулінозалежним цукровим діабетом, захворюваннями периферійних судин (синдром Рейно, атеросклероз периферійних судин). в-адреноблокатори можуть спричинити підвищення рівня триацигліцеринів у крові, загострити перебіг цукрового діабету., спричинити безсоння, кволість, психічні розлади (особливо жиророзчинні в-адреноблокатори).

Лікування в-адреноблокаторами розпочинають з малих доз, їх ефективність контролюють за ЧСС у положенні хворого лежачи і стоячи. При цьому домагаються, щоб різниця частоти пульсу в положеннях лежачи і стоячи дорівнювала 2. якщо цього немає, то добову дозу препарату збільшують.

ІІІ. Антагоністи кальцію. Вільний кальцій (Са2+) є внутрішньоклітинним месенджером, який контролює велику кількість клітинних функцій, у тому числі й розслаблення гладенької м’язевої системи. Са2+ переходять з міжклітинного простору до клітини переважно через напружені Са2+-канали, які розташовані на плазматичній мембрані та активуються шляхом деполяризації мембрани. Такий вихід Са2+ спричинює вивільнення Са2+ із саркоплазматичного ретикулуму – так зване кальцій індуковане вивільнення, яке примушує міокардіоцит чи клітину судинної стінки скорочуватись.

Найбільш вивчені Са2+-канали Т- і L-типу. Функція Т-каналів остаточно не з’ясована, проте доведено, що велика кількість їх міститься у клітинах синусового вузла. У гладеньких м’язових клітинах серця та судин знаходяться канали L-типу , які контролюють процеси скорочення і розслаблення. Блокатори L-типу кальцієвих каналів за хімічною структурою відносяться до трьох класів: дигідропіридини (ніфедипін), бензодіазепіни (дилтіазем) і фенілалкіламіни (верапаміл).

Звичайні форми (не пролонговані) ніфедипінів призначають по 10 – 20 мг 3-4 рази на добу, дилтіазему – по 100 – 360 мг на добу в 2-3 приймання, а верапамілу – від 160 до 480 мг на добу в 2-3 приймання.

Верапаміл і дилтіазем зменшують ЧСС, знижують артеріальний тиск, мають негативні інопропну, хронотропну і дронотропну властивості. Ніфедипіни збільшують ЧСС, короткочасно знижують рівень артеріального тиску, спричинюють почервоніння обличчя, часто – головний біль.

З практичних міркувань більш доцільним є поділ антагоністів кальцію на три групи – І, ІІ та ІІІ поколінь.

Специфічними препаратами І покоління з групи дигідропіридинів є ніфедипін, з бензодіазепінів – дилтіазем, з фенілалкіламінів – верапаміл. Препарати І покоління мають певні недоліки: швидко настає пік концентрації препарата в крові. Негативні інотропний та хронотропний ефекти верапамілу і дилтіазему знижують їх терапевтичну цінність.

Антагоністи кальцію ІІ покоління поділяють на підгрупи ІІа і ІІb. До підгрупи ІІа відносять пролонговані форми цих препаратів – петардні форми ніфедипіну (Коринфа-ретард, осмоадалат, адалат СЛ, ніфедипін-ретард), дилтіазему і верапамілу. Вони повільно всмоктуються, спричинюють значно меншу кількість ускладнень.

Антагоністи кальцію підгрупи ІІb характеризуються меншим негативним інотропним та хронотропним впливом на серце. Щоправда, у деяких з препаратів підгрупи ІІb біодоступність низька, варіює пік концентрації (це може сприяти ослабленню їх ефекту). До цієї підгрупи відносять фелодипін, нікардипін, ісрадипін, німодипін, нісолдипін, нітрендипін.

До антагоністів кальцію ІІІ покоління відносять препарат амлодипін (норваск). Він має високу біодоступність (64%), упродовж тривалого часу після його перорального приймання підтримується концентрація на рівня 70% ід ікової, гіпотензивний ефект триває впродовж 24 год, а час на півжиття – 40-50 год. препарат повністю метаболізується в печінці, продукти метаболізму виводяться з сечею. Застосовують по 5-10 мг 1 раз на добу. Він