За допомогою збільшення концен-трації азоту закису до 75 % у ослабле-них хворих після посиленої премеди-кації можна досягти 1-го рівня хірур-гічної стадії, що дозволяє виконувати невеликі оперативні втручання, болючі лікувальні та діагностичні маніпуляції, які не потребують м'язової релаксації.

Основним видом неінгаляційного наркозу є внутрішньовенний. Знач-но рідше застосовують прямокишко-вий, внутрішньом'язовий, внутріш-ньокістковий, підшкірний, гіпно- та електронаркоз. Деякі з цих методів (підшкірний) становлять тільки істо-ричний інтерес, бо в наш час не ви-користовуються. Інші види наркозу (прямокишковий, внутрішньом'язо-вий, гіпнонаркоз) використовують обмежено, за особливими показання-ми, ще інші (електронаркоз) — пере-бувають у стадії розробки та вивчення.

На сьогодні найбільш широко ви-користовують три препарати з корот-кою наркотичною дією: гексенал — похідне барбітурової кислоти, тіопен-тал-натрій — похідне тіобарбітурової кислоти та кетамін.

Тіопентал-натрій (пентотал-нат-рш, тіопентон) — кристалічний по-рошок жовтуватого чи жовтувато-зеле-нуватого кольору із слабким запахом часнику. Водний розчин має чітко виражену основну реакцію, випадає в осад. 1— 2 % розчин готують безпо-середньо перед внутрішньовенним уведенням. Загальна доза препарату не повинна перевищувати 1 г сухої речовини, найчастіше його уводять у дозі 7—10 мг/кг, хоча його наркотич-на сила трохи більша, ніжу гексеналу. Вимкнення свідомості настає через 1,5—2 хв, тривалість наркотичного сну — 20—25 хв. У разі випадкового підшкірного введення тіопентал-натрій може спричинити некроз жирової тка-нини, а у разі попадання в артерію — її різкий спазм, що може призвести до розвитку гангрени кінцівки.

Потрапляючи у кров, більшість бар-бітуратів (75 %) зв'язується з білками, і лише частина їх справляє наркотич-ну дію. Тому за гіпопротеїнемії неве-личкі дози анестетиків справляють ви-ражену наркотичну дію. Ступінь зв'я-зування барбітуратів білками залежить від рН крові: за ацидозу вона змен-шується, що збільшує чутливість ор-ганізму до барбітуратів, а за алкало-зу — збільшується. Барбітурати погли-наються органами і тканинами, що ма-ють добру перфузію (серцем, нир-ками, ЦНС, печінкою тощо). Вирі-шальну роль у руйнуванні барбіту-ратів грає печінка. Ступінь інактивації їх у печінці значною мірою залежить від інтенсивності у ній вуглеводного обміну. Печінка, що бідна на гліко-ген, значно повільніше руйнує бар-бітурати.

Наркотична дія барбітуратів пов'я-зана з пригнобленням ними ретику-лярної формації стовбура мозку. Похідні барбітурової кислоти володі-ють наркотичним впливом, проте не дають аналгетичного ефекту.

Барбітурати пригнічують дихання, аж до повної зупинки. Однак навіть у разі глибокого барбітурового наркозу залишаються ковтальні та гортанні реф-лекси, підвищується тонус м'язів бронхів. Тому подразнення гортані та горла може спричинити кашель, ги-кавку, ларингоспазм. Посилення то-нусу блукаючого нерва під впливом барбітуратів (особливо тіопентал -натрію) може призвести до бронхіо-лоспазму або зупинки серця під час інтубації чи бронхоскопії.

Барбітурати значною мірою вплива-ють на серцево- судинну діяльність, що призводить до розвитку гіпотензії.

Тіопентал-натрій та гексенал не збільшують чутливості серця до кате-холамінів. У звичних дозах барбітура-ти не справляють негативного впливу на здорову печінку. У разі ж порушен-ня функції печінки під їх впливом ці розлади можуть посилюватись. На нирки барбітурати прямого впливу не мають.

Показання: для ввідного нар-козу, знеболювання нетривалих опе-ративних втручань, виконання ліку-вальних та діагностичних маніпуляцій, що супроводжуються значним болем.

Протипоказання: наявністьу анамнезі алергічних реакцій на пре-парат, відсутність анестезіолога та апарата для штучної вентиляції ле-гень. Відносними протипоказання-ми є: прихований бронхіолоспазм або бронхіальна астма, шок, ко-лапс, виражена гіпотензія, уражен-ня паренхіми печінки, хвороба Адді-сона, тяжка гіпопротеїнемія та ме-таболічний ацидоз, порфіринурія.

Тіопентал-натрій та гексенал уводять у вену повільно: спочатку по 2— 3 мл 1 % розчину для з'ясування, чи нема підвищеної чутливості до анестетика, чи не потрапив розчин під шкіру, а через 20—30 с — решту дози із швид-кістю 5—10 мл/хв. Показаннями для припинення введення анестетика є:

зникнення війкового рефлексу, вимк-нення свідомості, звуження зіниць, встановлення очних яблук по вісі орбіт, розслаблення м'язів нижньої щелепи. Звичайно така глибина наркозу дося-гається у разі введення препарату в дозі 5—10 мг на 1 кг маси тіла.

гіпертензією, захворюваннями судин мозку, з аневризмою судин грудної та черевної порожнин, у хворих на алкоголізм та епілепсію, психічні за-хворювання.

Методика проведення знеболюван-ня така сама, як і у разі застосування інших видів внутрішньовенного нар-козу. Премедикацію проводять з обо-в'язковим включенням до її складу атропіну сульфату та діазепаму. У разі короткочасних хірургічних втручань, що не вимагають релаксації, препа-рат вводять внутрішньом'язово в дозі 5—6 мг/кг, через 20—ЗО хв для підтри-мання наркозу додатково призначають препарат у дозі 3 мг/кг. Перед трива-лими травматичними оперативними втручаннями його вводять внутріш-ньовенне по 2—4 мг/кг протягом 2 хв. Після вимкнення свідомості вводять міорелаксанти, і хворим проводять штучну вентиляцію легень, викорис-товуючи для підтримання наркозу азо-ту закис (60—75 об. %). Через 20— ЗО хв кетамін вводять повторно в підтримувальних дозах — по 0,5 мг/кг. Хірургічна стадія наркозу настає че-рез 1—2 хв після внутрішньовенного і через 6—8 хв після внутрішньом'язо-вого введення його і триває відповід-но 10—15 і 30—40 хв.

Серед ускладнень, що спостеріга-ються за наркозу кетаміном, треба відзначити нудоту, блювання, підви-щення тонусу м'язів, мимовільні рухи, висипку. У післяопераційний період нерідко виникають делірій, сонливість, марення, галюцинації.