Схеми терапії хронічних захворювань травного тракту включають препарати з різною фармакокінетикою. Так, антисекреторний ефект блокаторів протонної помпи при лікуванні гастродуоденальної виразки триває 12–24 год., блокаторів Н2-рецепторів гістаміну — 12 год., антацидів — 6 год. тощо. Час вживання різних препаратів відносно прийому їжі нерідко не співпадає. Так, гастрокінетики та цитопротектори приймають за 30 хвилин до прийому їжі, блокатори Н2-рецепторів гістаміну — безпосередньо перед її прийомом, ферменти та спазмолітики — до або під час прийому, гепатопротектори — під час та після прийому, антациди — через 1,5 год. після прийому їжі тощо. Крім того, препарати, які входять до схем терапії, мають свою індивідуальну максимальну тривалість лікування, що ускладнює їх комплексний прийом. Так, препарати вісмуту не рекомендують вживати більше 8 тижнів внаслідок небезпеки вісмутової інтоксикації. Тривалість антисекреторної терапії блокаторами Н2-рецепторів гістаміну та протонної помпи (понад 6 місяців) регламентується розвитком рефрактерності до цих препаратів, можливою стимуляцією (ранітидін) процесів проліферації (розвиток виразкових стенозів), виникненням процесів атрофії та клітинних мутацій (омепразол). Тривалий курс медикаментозної терапії (місяць і більше) може бути самостійно припинений або “скорочений” хворим після досягнення позитивної динаміки у перебігу захворювання або за відсутності швидкого очікуваного ефекту від лікування.

Важлива роль лікаря при призначенні тривалого курсу терапії, а також при використанні великої кількості препаратів полягає у детальному поясненні хворому необхідності саме такого лікування, його перспектив та можливих наслідків при самостійному припиненні. Це можливо тільки з урахуванням особливостей характеру, психоемоційного стану хворого, роду діяльності та ритму роботи пацієнта, його способу життя і навіть звичок. Важливим є особистий контакт лікаря з хворим, довіра пацієнта, авторитет клініциста, його компетентність у даній галузі.

Великої шкоди формуванню позитивного комплаенсу завдає призначення “зайвих” медикаментозних препаратів, які не діють на патогенетичні ланки захворювання та не відповідають вимогам доказової медицини. Такі засоби лікарі, як правило, призначають внаслідок їх фінансової зацікавленості окремими фармацевтичними компаніями, нерідко не замислюючись про негативні наслідки цих препаратів та протипоказань до їх застосування в конкретних випадках.

У патогенетичному лікуванні хронічних захворювань органів травлення спостерігається повний відхід від монотерапії. І в даному випадку важливого значення набувають комбіновані лікарські засоби, що випускаються в одному блістері, або композити, що входять до складу таблетки або розчинної форми препарату. Як правило, такі форми лікарських засобів хворі приймають регулярно та проходять повний курс терапії. До недоліків комбінованих препаратів слід віднести низку побічних реакцій, яка виникає на фоні їх прийому внаслідок неможливості зниження дози одного з компонентів лікарського засобу. І в даному випадку важливим завданням клініциста є попередження розвитку побічних реакцій, їх вчасне виявлення та усунення. Часто лікарю доводиться відміняти прийом певного препарату через нездатність визначити, на який саме компонент виникла побічна дія.

Досить серйозною причиною формування низького лікувального комплаенсу є власне менталітет лікарського персоналу. Загальноприйняті підходи до медикаментозного лікування тих чи інших захворювань травного тракту періодично переглядаються. Однак ряд спеціалістів консервативно ставиться до таких новацій, не хоче замінювати відпрацьовані та перевірені багаторічним досвідом лікування хворих схеми терапії (часто малоефективні та застарілі) новими, більш прогресивними методиками у зв’язку з недостатньою обізнаністю з новітніми досягненнями медицини.

Однак існує й інша, протилежна зазначеній, проблема, коли призначення нових схем медикаментозної терапії нав’язується директивним шляхом, виконується за шаблоном або як данина “моді”. При цьому не враховуються особливості даного регіону, вік хворих, нерідко відсутні чіткі показання для призначення даних препаратів. Наприклад, у консервативному лікуванні виразкової хвороби шлунка та 12-палої кишки широко застосовуються схеми антибактеріальної терапії з метою ерадикації одного з чинників виразки — бактерії Helicobacter pylori, запропоновані Маастрихтськими консенсусами (1996, 2000 рр.). Налякані проблемою глобальності хелікобактеріозу хворі на патологію травного тракту приймали ерадикуючу терапію за власним бажанням, попередньо не обстежуючись на наявність мікроорганізму в шлунку. Це призвело до розвитку резистентних до антибіотиків штамів Helicobacter pylori, постерадикаційного синдрому, спричинювало зараження раніше неінфікованих хворих. У зв’язку з цим відбувся перегляд показань до проведення ерадикуючої терапії, а в постанові Маастрихтського консенсусу-2 (2000 р.) зазначено, що антибактеріальна терапія за бажанням пацієнта можлива тільки після консультації гастроентеролога. Наші власні дані свідчать, що роль Helicobacter pylori у патогенезі виразкової хвороби шлунка дещо перебільшена — частота виявлення мікроорганізму при виразках шлунка 1-го типу за Джонсоном не перевищувала 40 % (проти 60 % за даними літератури) [3]. Згідно з даними Г. Д. Фадеєнко (2004), частота хелікобактер негативних виразок шлунка та 12-палої кишки за останні роки становила в Україні близько 40 %, що підтверджує хибність позиції щодо проведення масового антибактеріального лікування хворих на дану недугу.

І ще одним не менш важливим аспектом негативного комплаенсу є неможливість хворого вживати призначені лікарем медикаментозні засоби з економічних причин. Так, сучасна схема противиразкового лікування при гастродуоденальній виразці потребує значних фінансових