У критичні для здоров‘я моменти ми вимушені звертатися по допомогу до іншої людини: рідному або чужому, який віддасть нам частинку себе. Саме в даруванні і поміщений початковий сенс слова „донор”. У середині червня у всьому світі відмічався Всесвітній день донора крові.

Історія донорства на пострядянському просторі бере початок ще в першій третині XIX століття. Перше переливання крові було зроблено в Петербурзі в 1832 році. Але поштовхом для розвитку практики донорства послужила Перша світова війна: військові медики країн Антанти успішно і широко застосовували цитратний метод переливання. У Росії перше науково обгрунтоване переливання було зроблено тільки в 1919 році у Військово-медичній академії. 1 березня 1926 року силами доктора А. А. Богданова в Москві створений перший в світі науково-дослідний Інститут переливання крові, що розмістився на Великій Якиманці. У 1928 році вийшла перша тимчасова інструкція про донорство, тоді ж було ухвалене рішення про видачу донорам грошової компенсації на посилене харчування. До цього люди здавали кров в основному для родичів, близьких, друзів, звичайно, безкоштовно. До середини 1930-х років в країні формуються основні наукові принципи донорства: максимум користі хворому, ніякої шкоди донору і добровільність самого донорства.

Під час Великої Вітчизняної війни 5,5 мільйонів чоловік безоплатно здали кров, проте, коли війна закінчилася, почала спадати і хвиля донорства. До цього часу лікарі вже освоїли складні хірургічні операції, розроблялися штучні нирки, серце, легені. Звичайно, знадобилася і велика кількість крові.

Середина 50-х років XX століття в нашій країні – початок широкого розповсюдження безвідплатного донорства. За 30 років число охочих безкоштовно здати свою кров досягло 70 – 80 відсотків від загального числа донорів.

Корінні зміни в свідомості суспільства відбулися, коли з‘явилася можливість одержувати за здану кров грошову компенсацію. Проте винагорода не рятувала загальне положення – донорів ставало все менше, що пояснюється перш за все тим, що в 1980-і роки люди дізналися про СНІД і стали побоюватися зараження. При цьому добровільна безоплатна здача крові служить підставою для постачань безпечної крові, оскільки вона асоціюється з набагато нижчими показниками інфікування та інфекцій, які можуть передаватися при переливанні крові, включаючи віруси ВІЧ і гепатиту

У розвинених країнах донорство крові здійснюється головним чином на безоплатній основі. Це досягається завдяки високому престижу такої форми прояву милосердя, пропаганді донорства і заохоченню безоплатних донорів. У Українії з добровільним донорством справи йдуть значно гірше. За останні 20 років кількість донорів в нашій країні зменшилася більш ніж удвічі. Брак донорської крові і небезпечні переливання приводять до зростання рівня смертності. Тим часом, за даними Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, безпечна донорська кров може врятувати 150 тисяч жінок, що гинуть щороку із-за ускладнень під час вагітності.

Безвідплатне донорство у нас, безумовно, заохочується, але єдиної програми розвитку безкоштовної здачі крові в країні дотепер немає. Навіть якщо донор здає кров безоплатно, цей акт стає фактично відшкодувальним для працедавця. Донору покладено збереження середньої заробітної платні в день обстеження, в день здачі крові і наступного дня. Компенсоване ж донорство приводить до ще більш важковирішуваної проблеми: здавати кров за гроші люди приходять, свідомо приховуючи свої хвороби. Контроль за станом здоров‘я донора строгий. Використовуються сучасні одноразові інструменти, що виключають можливість зараження. Так, лікарі сходяться на думці, що кроводача у встановленому розмірі не може пошкодити здоровій людині, що повноцінно харчується, працює без перенавантажень – як фізичних, так і психічних. Чи багато сьогодні таких серед середньостатистичних городян?

Критична ситуація з розвитком безкорисного донорства спостерігається сьогодні і в столиці: згідно статистикиі, на 9 донорів доводиться лише один, який здає кров безоплатно. Люди активно здають кров безоплатно тільки у разі біди. На пропозицію здати кров більшість городян, що володіють навіть невеликим капіталом, відповідають: „Якщо знадобиться, то ми купимо”. Але щоб купити, потрібно, щоб хтось здав кров, тобто щоб вона була в наявності.

Який же реально портрет сучасного українського донора? Що керує людиною в ту хвилину, коли його тіло втрачає 400 – 500 мл крові? Міська станція переливання крові в Києві. У холі чекають результатів аналізів декілька чоловік. Виразником поглядів, відчуттів і думок респондентів стає молода людина років 25, втомленого вигляду, що не несе патетичної ідеї загального кровного братерства: кров здає нерегулярно, фактично – у міру виникнення грошових утруднень або необхідності закрити прогул на роботі. Часті випадки – студент, що зневірився, безробітний, гість столиці, мати, якій просто нічим годувати дитину.

У надзвичайних обставинах, коли загальний страх, загальне переживання, загальний біль об‘єднують суспільство, ми готові відгукнутися на заклик про допомогу. Після трагічних катастроф і вибухів в столиці москвичі приходили на виїзні станції переливання крові і безоплатно здавали кров, щоб хоч якось допомогти потерпілим. Життя ж, проте і на щастя, здебільшого не надзвичайне, а кров – це щоденна необхідність для медичних установ, для нас з вами.

Бути або не бути донором? Здоров‘я нації, як моральне, так і фізичне, визначається саме тим, як пересічна людина відповідає на це питання. Важлива навіть не сама відповідь, а то, що спонукає людину здавати кров: упевненість у власних фізичних силах, радість дарування або потреба – негайна необхідність добути грошей.

Кров необхідна. І її братимуть у будь-якому випадку: