Його формула подібна до настанов Гіппократа й Агапіта, не застаріла

Учитися бути лікарем — дорівнює потребі вчитися бути людиною Знаменно, що життєвим девізом Миколи Івановича Пирогова була теза: бути людиною серед людей. І недаремно студенти медичного факультету університету Св. Володимира в прощальній посвяті М. І. Пирогову у зв'язку з його відставкою з посади попечителя навчального округу навели такі слова: "Дорогий вчителю! Ми вдячні тобі за те, що ти навчив нас важкій і складній науці залишатися людиною серед людей".

Культура почуттів та мислення лікаря за часів технізації суспільного життя й водночас психоемоційної напруги навколо медицини, навіть недовіри до неї, потребують від лікаря постійного самовдосконалення. Доречними через таку моральну вимогу є аж ніяк не застарілі спостереження Л. М. Толстого стосовно певних медичних колізій. Це, зокрема, уривок із оповідання "Смерть Івана Ілліча", де йдеться про хворобу правника Івана Мельникова, брата видатного біолога.

"Усе було дуже схоже на те, що робив багато разів сам Іван Ілліч із підсудними. Лікар виклав резюме блискуче й навіть з веселістю поглянув зверх окулярів на підсудного. Із резюме Іван Ілліч зрозумів, що йому погано, а ось лікареві, та й іншим, це байдуже, хоча йому погано. Цей умовивід вразив Івана Ілліча, викликавши навіть жалість до самого себе. Та він поклав гроші на стіл і з сумом сказав:—

Ми, хворі, мабуть часто звертаємося до вас із зайвими запитаннями. Так ось — це небезпечна хвороба чи ні?

Лікар невдоволено подивився на нього одним оком крізь окуляри.—

Я вже повідомив вам те, що вважав за потрібне й слушне. Подальше покаже дослідження, — і лікар вклонився.

Весь шлях Іван Ілліч згадував усе, що тлумачив лікар, намагаючись усі ці заплутані наукові слова перекласти на звичну мову й знайти в них відповідь: чи дуже погано, чи ще нічого. Йому здалося, що дуже погано. Біль, який не полишав його, у зв'язку з неясними трактуваннями лікаря, чомусь набув більш серйозного значення".

На нашу думку, геніальний письменник винятково точно й глибоко змалював лікаря-формаліста, який не заслуговує на довіру. Таким чином, перетворитися на справжнього друга хворого нелегко, але як це потрібно! Таких взаємовідносин вдається досягнути щирим ставленням до хворого, уважним аналізом 11 внутрішньої картини хвороби". Можна бути широко освіченим лікарем, із науковими знаннями й виявитися зовсім безпорадним біля ліжка хворого. Ця безпорадність й, отже, професійна нездатність лікаря проявляється не лише в разі хвороб, коли діагностичні методи поки є недостатніми, але й за обставин, коли фізичною недугою маскуються важкі моральні порушення, які не побачив неуважний, поквапливий лікар.

І ще декілька зауважень щодо відповідальності лікаря. Професор Є. І. Ліхтенштейн, автор відомої деонтологічної праці "Пам'ятати про хворого", згадує епізод знайомства з відомим письменником-лікарем В. В. Вересаєвим. Вересаєв, "зокрема, розповів про запрошення його свого часу прийняти на себе обов'язки особистого лікаря Л. М. Толстого, добру й тактовну людину". Спокуса бути поруч із Л. Толстим була великою, та Вікентій Вікентійович відчув і внутрішній опір. "Я ж бо був тоді молодим лікарем, отже, не досить досвідченим. Чи мав я право в таких умовах взяти на себе відповідальність за безцінне життя? Ні, цього я не міг собі дозволити ..." Ось ще один мудрий урок з лікарських біографій.

Варто звернутися в цьому розумінні до деяких етичних рис української еліти. Тут ми посилатимемося на роботу Павла Пундія й Ярослава Ганіткевича "Українські лікарі".

Згадаємо, перш за все, духовне меценатство лікаря Андрія Козачковського, в гостині якого в Переяславі Тарас Шевченко у 1845—1846 рр. створив "Наймичку", "Кавказ" та "Заповіт". Перебуваючи в засланні, поет отримував листи від А. Козачківського. 1859 р. Тарас Григорович, занедужавши, знову відвідав оселю провінційного лікаря й побачив велику колекцію своїх картин ... Павло Пелехін, нащадок козацького роду Пелехів, професор судової медицини Петербурзької медико-хірургічної академії, передав 80 тис. крон на організацію хірургічної клініки майбутнього Українського університету у Львові. Лікар Антип Жуковський, з маленького містечка в США, зумів розгорнути широку діяльність по звільненню з ГУЛАГу митрополита Йосипа Сліпого. Великі громадські акції провадив видатний біохімік Іван Горбачевський, ректор Кардового університету в Празі, перший міністр охорони здоров'я в уряді Австро-Угорщини, засновник вільного університету в Празі.

Хірург Сергій Верхратський став автором непересічних книг з історії медицини й одним із перших започаткував видання Історичної "медичної україніки". Професор Василь Плющ, відомий фтизіатр, видав в еміграції двотомник "Нариси з української медичної науки й освіти". Лікар і міністр в уряді УНР Іван Липа був співредактором тижневика "Українське слово", а його син, славетний лікар і знавець фітотерапії, Юрій Липа, окрім спеціальних праць, видав три збірки поезії, Історичні праці, книгу "Призначення України". Львівський лікар Євген Озаркевич — упорядник першої лікарської збірки українською мовою, вперше репрезентував українських лікарів на наукових конгресах у Парижі, Мадриді, Белграді, організував Всеслов'янський з'їзд лікарів у Петербурзі.

Глибоку археологічну спадщину стосовно вивчення Галича залишив лікар Ярослав Хмелевський. А ось українські медики-музиканти: Порфир Демуцький, Роман Осінчук, Володимир Косараба, Андрій Лук'яненко. Лікар Мирон-Любомир Зарицький ініціював розповсюдження у США "Енциклопедії українознавста", що послугувало приводом для видання тотожної енциклопедії в Радянській Україні.

Академік АМН, професор-нефролог, голова Всеукраїнського лікарського товариства Любомир Пиріг (Київ) зібрав філателістичну колекцію на медичні теми, яка експонувалася на міжнародних виставках. Павло Джуль, голова СФУЛТу, який був упродовж багатьох років редактором "Лікарського вісника", створив й очолює