Знаменно, що лікарі, які обіймають культурні та просвітницькі новації, здебільшого є висококваліфікованими фахівцями. Моральність, освіченість стимулюють до підвищення рівня свого професіоналізму, а лікарська гуманна майстерність полегшує загальнокультурні розвідки.

Та прислухаємося й до вічних настанов.

Один із видатних лікарів середньовіччя Маймоніл (XII ст.) мав таке кредо: "Дай мені, Боже, в людині, яка звернулася до мене, бачити лише хворого".

В знали медицини ввійшла відповідь славетного хірурга Амбруаза Паре (XVII ст.) на репліку короля Карла XI: "Сподіваюся, короля ти будеш лікувати вправніше, ніж бідарів?" — "Ні, Ваша величносте, — заперечив лікар, — це неможливо, бідняків я лікую однаково дбайливо, як І королів", — то була відповідь справжнього лікаря.

Цікавою щодо лікарської самоповаги є історія стосунків німецького лікаря Швенінгера з канцлером цієї країни Бісмарком. "Залізного канцлера" лікувало багато лікарів, та всі вони перебували під владним психологічним пресом його авторитетності. Й ось Швенінгер, запрошений до Бісмарка, відразу ж почав виконувати свої обов'язки. Та канцлер не відповідав на його запитання або щось мугикав. Зрештою Швенінгер зауважив: "Пане Бісмарку, я ж не ветеринарний лікар". Після цього лікар домігся поваги і став постійно лікувати канцлера. До речі, Швенінгеру належать ще два цікаві вислови - "Ви ніколи не побачите мене тим, хто використав усі свої можливості" та "Бути лікарем — бути Із двох сильнішим"

Згадаємо, що Г.А. Захар'їн, відомий вітчизняний терапевт, розмовляв із хворими годину чи навіть довше, розмірковуючи про враження та спостереження Ясна річ, ліміт часу нинішнього лікаря не дозволяє такої професійної манери. Та на чому ми заощаджуємо гроші і чи заощаджуємо взагалі?

І принципове питання: чи може нині лікар у вирі перевантажень — фізичних, психологічних І моральних — відповідати Ідеалу, про який мріє пацієнт? Так це вельми складно Але згадаємо заповіт Маймоніда "О Боже, дай моїм хворим довіру до мене й до мого мистецтва, але даруй і мені терпіння й покірливість Із примхливими хворими" Академік Ф. Г Яновський радив своїм учням, якщо вони скаржилися на "важкий характер" хворого, уявити, що то їхній брат або батько У клініці Ф Г Яновського в кімнаті чергового лікаря міг залишитися на ніч той лікар, хворому якого стало зле. Ф. Г. Яновський пояснював, що це робиться й для лікаря, бо він І вдома буде непокоїтися, як там його важкий пацієнт.

Дійсно, лікар приречений на відмову від багатьох "радощів життя", бо він обрав таку спеціальність І фактично не владний над вільним часом. Представники будь-якої Іншої професії можуть відповідним чином відреагувати на образу, відмовити людині, але не лікар .. Процитуємо, наприкінці, зауваження А П. Чехова з листа до О. Л. Кніппер. "Ти пишеш, що заздриш моєму характеру Повинен зауважити, що від природи характер у мене різкий, запальний, але я звик тримати себе в руках, бо розпускатися порядній людині не годиться"

Тримати себе в руках і любити хворих Ось найважливіші риси особистості лікаря.

Зрозуміла річ, таких нюансів багато, бо характери людей надто різняться й у кожного є свій ідеал лікаря, проте не може бути стереотипу. Але щ дві моральні настанови, на яких ми наголошуємо, конче потрібні будь-якому фахівцеві, аби бути Лікарем.

3. Лікар як громадянин і інтелігент

Вивчення проблем професійної етики, її специфіки веде нас від загального до особистого (індивідуального), що дозволяє пізнати мораль ширше і пов'язати її з практичною діяльністю індивіда. У професійній етиці можна простежити зв'язки між тими або тими видами діяльності, психологічними й етичними чинниками та якостями, поєднання суспільних інтересів з інтересами особистості.

У зв'язку з цим необхідно розрізняти і поглиблювати поняття лікарської моралі, лікарської етики та деонтології.

Лікарська мораль — це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Є чимало повчальних прикладів пріоритетів лікарської моралі у лінії поведінки фахівця як людини. Ми хочемо розповісти про останні дні життя великого українського лікаря Феофіла Гавриловича Яновського. Символічно, що меморіальну дошку на його честь встановлено у Києві, у глибині двору, на розі Ярославового валу та вулиці Івана Франка. Перехожий, який не знає зворушливої таємниці цих місць, навіть не здогадується, що тут працював і пішов з життя сучасний український Гіппократ ...

"Тиждень склався неспокійним, — пише доктор медичних наук Г. Аронов (Г. Аронов. Феофіл Гаврилович Яновський. — К., 1988.), — було багато важких хворих, різних викликів, тривалих засідань. На п'ятницю, 29 червня, був призначений захист докторської дисертації його учня. Хвилювався дисертант і Феофіл Гаврилович також.

У ніч перед захистом його викликали до хворого. Йшов дощ. Професор одягнувся надто легко, а в темряві, злізаючи з візка, промочив ноги. Коли повернувся додому, відчув кволість. Заснути не вдалося. Випив кави, не відчувши смаку напою. Голова була важкою.

Потім, уранці, з дев'ятої години, прийом пацієнтів. Коли оглядав останнього відвідувача (це був його давній пацієнт — викладач Немолодшияв), запаморочилося в очах. Немолодшияв пробував умовити лікаря прилягти, та Яновський відмовився зі словами: "Чому бути, того не минути ...".

Під'їхавши до будівлі Академії, знову відчув, ніби ґрунт