КУРСОВА РОБОТА

на тему:

„Емульсії суспензії”

План

І. Вступ

ІІ. Огляд літератури

1. Класифікація рідких лікарських форм залежно від типу дисперсних систем.

2. Суспензії та емульсії як лікарські форми, їх біофармацевтична оцінка.

3. Агрегативна та седиментаційна стійкість суспензій і емульсій. Фактори , що впливають на стійкість гетерогенних систем.

4. Емульгатори та стабілізатори, їх класифікація, характеристика.

5. Механізм дії стабілізаторів та емульгаторів.

6. Приготування суспензій в аптеці.

7. Приготування олійних емульсій в аптеці.

8. Оцінка якості гетерогенних систем.

9. Основні напрямки вдосконалення технології і якості гетерогенних лікарських форм.

Суспензії - рідка лікарська форма, що містить як дисперсну фазу одну чи декілька подрібнених порошкоподібних лікарських речовин, розподілених у рідкому дисперсійному середовищі.

Суспензії (зависі) являють собою мікрогетерогенні дисперсні системи, що складаються із твердої дисперсної фази і рідкого дисперсійного середовища.

У залежності від величини часток суспензії розрізняють:

- грубі, які називають збовтаними мікстурами (Mixturae agitandae), мають розмір часток дисперсної фази (тобто лікарської речовини) більше 1 мкм, при стоянні швидко осідають, тому їх не проціджують (у разі потреби проціджують тільки розчинник);

- тонкі, які називають мутними чи опалесцентними мікстурами (Mixturae turbidae), розмір часток від 0,1 до 1 мкм, відрізняються від грубих суспензій тим, що в них осад утворюється повільніше.

Залежно від способу застосування суспензії розрізняють для внутрішнього, зовнішнього і парентерального застосування. Якщо у формі суспензій прописуються лікарські речовини для внутрішнього застосування, то їх називають мікстурами-суспензіями. Як зовнішні засоби суспензії прописуються для змазувань, спринцювань та ін. Рідше суспензії застосовуються для ін'єкцій, в основному внутрім'язових (для внутрішнього введення не використовуються).

В аптечній практиці найбільш часто застосовують суспензії, у яких дисперсійним середовищем є вода, водні витяжки з лікарської рослинної сировини, гліцерин, жирні олії та ін.

Суспензії можуть бути готовими до застосування, а також у вигляді порошків чи гранул для суспензій, до яких перед застосуванням додають воду або іншу придатну рідину в кількості, зазначеній у власних статтях.

І Суспензії утворюються в наступних випадках:

- при призначенні в складі рідких ліків твердих інгредієнтів, нерозчинних у прописаному розчиннику (наприклад, якщо як розчинник прописана вода, а як лікарська речовина - цинку оксид, камфора, фенілсаліцилат та інші речовини);

- при призначенні твердих розчинних речовин у кількостях, що перевищують межу їх розчинності (наприклад, борна кислота має розчинність у холодній воді 1:25, а виписана – 1:30, отже, нерозчинені частинки її будуть у вигляді осаду;

- коли в результаті протікаючих хімічних реакцій утворюються нові лікарські речовини, нерозчинні в прописаному розчиннику (наприклад, якщо змішати розчини кальцію хлориду і натрію гідрокарбонату, утворюється осад кальцію карбонату);

- коли при змішуванні двох розчинників погіршуються умови розчинності лікарських речовин (наприклад, при додаванні нашатирно-анісових крапель до водних розчинів солей виділяється анетол).

У медичній практиці суспензії мають певне значення:

- надають можливість вводити тверді нерозчинні речовини в рідину, де вони мають високий ступінь дисперсності, у силу чого швидше і повніше виявляють свою лікувальну дію, що доведено численними біофармацевтичними дослідженнями;

- дозволяють забезпечити пролонговану дію і регулювати її тривалість шляхом зміни величини часток лікарської речовини. Наприклад, суспензія аморфного цинку інсуліну з частками близько 2 мкм викликає короткочасне зниження цукру в крові.

Суспензія кристалічного препарату з частками 10—40 мкм чинить тривалу терапевтичну дію. Суміш аморфного і кристалічного препарату забезпечує раннє настання терапевтичного ефекту і його тривалість.

Необхідно відзначити, що суспензії являють собою труднодозовані лікарські препарати. Отруйні і сильнодіючі речовини через труднощі їх дозування в суспензіях, як правило, не відпускаються. Виключення складає той випадок, коли кількість речовини списку Б, виписана у рецепті, не перевищує вищу разову дозу у всьому обсязі лікарської форми. Питання про відпуск сильнодіючих речовин у суспензіях зважується в кожному окремому випадку індивідуально. Суспензії не відпускаються і в тих випадках, коли в результаті хімічної взаємодії між лікарськими речовинами утворюються отруйні осади.

Суспензії не мають здатності дифундувати, осмотичного тиску, в них не спостерігається мимовільного хаотичного руху часток. Характерна риса суспензій - їх здатність до відстоювання. Тому однією з важливих вимог, що пред'являються до суспензій, є їх стійкість.

Стійкість суспензій залежить у першу чергу від властивостей лікарських речовин, що містяться в них, а саме: чи є ці речовини поверхнево гідрофільними чи гідрофобними. Суспензії гідрофільних речовин стійкіші, бо гідрофільні часточки змочуються дисперсійним середовищем і навколо кожної з них утворюється водяна (гідратна). оболонка, що перешкоджає агрегації дрібних часток у більші.

Гідрофобні частки не захищені такою оболонкою, бо при зіткненні з водою вони не можуть утворювати стабілізуючу водяну оболонку, а тому легко і мимовільно (під дією молекулярних сил) злипаються, утворюючи агрегати-пластівці (коагуляція), і швидко осідають. Якщо при коагуляції суспензій утворюються пластівці, погано змочувані водою, то вони спливають на поверхню. Спливання великих пластівчастих агрегатів гідрофобної речовини на поверхню води називається флокуляцією ( від латинського слова flocculi - пластівці). Флокуляція підсилюється при збовтуванні, бо поверхня гідрофобної речовини погано змочується і це сприяє фіксації пухирців повітря біля твердої фази.

Стійкість суспензій залежить також від ступеня дисперсності (подрібнення) часток дисперсної фази та їх електричного заряду, який перешкоджає укрупненню і коагулюванню часток. Чим більш подрібнена речовина, тим стійкіша суспензія, тим точніше її дозування, ефективніша дія.

Стійкість залежить від відношення щільностей диспергованих часток дисперсної фази і дисперсійного середовища. Якщо щільність дисперсної фази більша щільності дисперсійного середовища, то частки швидко осідають. Якщо щільність дисперсної фази менша від щільності дисперсійного середовища, то частки спливають. Якщо щільність дисперсної фази приблизно дорівнює щільності дисперсійного середовища, тоді