РЕФЕРАТ

на тему:

„Урогенітальний трихомоніаз”

План

Вступ.

1. Поняття урогенітального трихомоніазу.

2. Способи виявлення урогенітального трихомоніазу.

3. Лікування урогенітального трихомоніазу.

4. Висновок.

Список використаної літератури.

Інфекційно-запальні захворювання жіночих статевих органів посідають особливе місце в структурі загальної захворюваності у світі. Їх значимість зумовлена насамперед тим, що всі ці захворювання вражають органи і тканини, що стосуються репродуктивної функції і продовження роду на Землі. Про інфекційний процес в сучасному його розумінні відомо з середини XIX ст. Його класичні положення сформульовані Р. Кохом та Л. Пастером. Великий внесок у вивчення цих питань зробили І. Ф. Земмельвейс, Д. Лістер, І. І. Мечніков.

На сьогодні нараховується понад 20 інфекцій, які передаються статевим шляхом (ІПСШ). Вони характеризуються високою контагіозністю і швидким розповсюдженням у певних групах населення.

В практичній венерології прийнято виділяти традиційні “класичні” венеричні захворювання: сифіліс, гонорея, шанкроїд (м’який шанкр), лімфогранулематоз венеричний, гранульома венерична. За класифікацією ВООЗ в другу групу включені захворювання, які передаються, головним чином, статевим шляхом, з переважним ураженням статевих органів: хламідіоз, трихомоніаз, кандидозні вульвовагініти, мікоплазмоз, генітальний герпес, бактеріальний вагіноз. Існують такі захворювання, які можуть мати як статевий, так і нестатевий шляхи передачі (папіломовірусні інфекції статевих органів, гепатит В, цитомегалія тощо).

Відомо, що нормальна мікрофлора статевих шляхів за певних умов набуває патогенних властивостей, а її представники стають збудниками ряду захворювань бактеріальної етіології. Сучасний рівень мікробіології дозволив розширити уявлення про стан мікробіоценозу статевих шляхів жінки і довести, що пригнічення нормальної мікрофлори піхви призводить до виникнення бактеріального вагінозу (БВ), урогенітального кандидозу (УГК), неспецифічних вагінітів. Необхідність досконалого вивчення цієї проблеми зумовлена не тільки широким поширенням БВ і УГК, але і тим, що вони належать до факторів ризику не тільки для розвитку тяжкого інфекційного процесу жіночих статевих органів, але й для плода і новонародженого, який отримує мікрофлору в пологах.

Дослідження останніх років свідчать про те, що 95 % усіх вагінальних виділень пов’язані з такими захворюваннями: бактеріальний вагіноз, кандидозний вульвовагініт, цервіцит, зумовлений Chlamidia trachomatis, Herpes simplex або Neisseria gonorrhoea. Проте на сьогоднішній день відомі 3 групи піхвових інфекцій, найбільш поширені в США і Європі: бактеріальний вагіноз, кандидозний вульвовагініт і трихомонадний кольпіт. За офіційними даними, симптоми вагінозу зустрічаються у 10 млн жінок [3]. Сучасні дані вказують на широкі коливання показників захворюваності БВ (від 20 % до 90 %), що, напевне, зумовлено різними популяціями обстежених жінок, неоднозначним трактуванням захворювання, застосуванням різноманітних нестандартних методів діагностики. За даними Е. Ф. Кира, БВ зустрічається у 24 % жінок в структурі загальної гінекологічної захворюваності і у 87,7 % хворих, які звертаються з приводу виділень.

Статистика ВООЗ (1995) свідчить про те, що на сексуально-трансмісивні захворювання кожен рік страждають понад 330 млн людей на планеті. У США щороку реєструється більше 600 000 нових випадків інфекцій, спричинених N. gonorrhoeaе, від 10 % до 36 % осіб репродуктивного віку хворіють на хламідіоз.

За класифікацією ВООЗ (1985), інфекційні урогенітальні захворювання поділяються на “трансмісивні” і “нетрансмісивні”, тобто ті, що передаються статевим шляхом і не передаються. Сексуально-трансмісивні захворювання (СТЗ) мають 2 клінічні форми: свіжу, яка спостерігається протягом 2-х місяців (в свою чергу, поділяється на гостру, підгостру і торпідну), та хронічну. СТЗ також поділяють на специфічні і неспецифічні. До специфічних належать сифіліс, гонорея, трихомоніаз і туберкульоз. Проте, як свідчать дослідження останніх років, урогенітальні інфекції майже завжди полімікробні, внаслідок чого втрачається їх специфічність (йдеться про особливості інкубаційного періоду, клінічного перебігу тощо), тобто поділ захворювань на специфічні і неспецифічні в сучасних умовах не має значення.

За Міжнародною класифікацією хвороб Х перегляду виділяють урогенітальний трихомоніаз неускладнений та трихомоніаз з ускладненнями. Інкубаційний період за даної патології складає близько 5–15 днів, але може коливатися від 1–3 днів до 3–4 тижнів.

Для успішної діагностики необхідно дотримуватися таких принципів [2]:

· одночасне використання різних методів діагностики;

· неодноразове використання досліджуваного матеріалу;

· забір матеріалу з різних вогнищ (уретра, сечовий міхур, вульва, вагіна);

· правильна техніка забору і транспортування матеріалу.

Для лабораторної діагностики трихомоніазу застосовуються такі методи:

· мікроскопія нативного препарату;

· мікроскопія забарвленого препарату;

· люмінесцентна мікроскопія;

· культуральні;

· імунологічні;

· експрес-метод (латекс-аглютинація).

Сучасні методи лікування хворих на трихомоніаз базуються на використанні специфічних протитрихомоніазних препаратів. Головним принципом лікування є індивідуальний підхід до хворого, заснований на ретельному збиранні анамнезу і всебічному клінічному обстеженні. Комплексна терапія має включати такі препарати і методи: етіотропні, імунокоригуючі, біостимулятори, вітаміни, місцеве лікування.

На особливу увагу заслуговує хламідійна інфекція. Крім розвитку запальних процесів і неплідності, хламідійна інфекція призводить до ускладнень вагітності, суттєво порушуючи стан плода і новонародженого. За даними літератури, вагітність при хламідіозі в 13 % випадків закінчується передчасними пологами, в 12 % — самовільними абортами. Крім того, інфікування хламідіями вагітних нерідко призводить до мертвонародження, розвитку післяпологових запальних процесів органів малого тазу. Інфікування плода можливе в 40–60 % випадків, як за наявності, так і за відсутності клінічних проявів інфекції у матері [3].

Характерна клінічна картина урогенітального хламідіозу відсутня. Безсимптомна інфекція зустрічається як у чоловіків, так і у жінок. Особливості біологічних властивостей збудників визначають непомітний початок захворювання і досить часто — безсимптомний його перебіг.

Ознакою генітального хламідіозу може бути слизово-гнійний ендоцервіцит. Поряд з ендоцервіцитом може мати місце специфічний або неспецифічний (бактеріальний) уретрит. Висхідне інфікування порожнини матки, маткових труб, очеревини призводить до розвитку ендометриту, сальпінгіту, спайкового процесу органів малого тазу. Досить часто єдиним проявом хвороби є ендоцервіцит і псевдоерозія шийки матки, яскраво-червона, з