Проповідування Євангелія грекам та іншим народам виявило необхідність чітко визначити ставлення Церкви до штучних абортів — процедури, яку ті народи засуджували, але попри те практикували. Вже у двох ранньохристиянських творах — Дідахе і Посланні Варнави (обидва походять з першої половини 2 століття по Христі) — дітовбивство названо «знаком ступання дорогою смерти». У Дідахе до того ж сказано, що смерть стягають на себе «дітовбивці, нищителі творіння Божого». У Посланні Варнави міститься вже суворе застереження: «Не вбивай плоду і не забирай життя новонародженій дитині».

Коли християни на практиці зіткнулися з цією проблемою, вчителі віри однозначно проповідували: будь-які дії проти зачатого людського життя є беззаконням. «Хто не хоче мати потомства, — писав близько 200 року Климентій Александрійський, — той взагалі не повинен женитися, аніж через непомір­коване пожадання до насолоди мав би стати дітовбивцею. Тому в Римському праві в разі засудження на смерть вагітної жінки було передбачено відстрочення кари на час аж після пологів. Право забороняло приносити в жертву тварин, коли ті носили своє потомство, бажаючи завчасно покласти край легковажності тих, хто зазіхає на людське потомство».

Святий Василій Великий навчає: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам належить дошукуватися, чи плід вже був сформований, чи ще був аморфний. Бо в цьому разі справедливости вимагає не тільки істота, яка мала народитися, але й той, хто спричинив їй зло, бо, як це часто буває, жінки вмирають від таких процедур. До цього додається вбивство плоду, а це вже друге вбивство, принаймні в намірі тих, хто наважується на такий крок. Однак тим жінкам не треба затягувати покуту аж до смерти, вони повинні отримати виміряну їм покуту на 10 років, а їхнє виправлення треба визначати не часом, а способом, яким вони виявляють свою скруху».

Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні Не убий підкреслює: «Особливішим способом мерзенні, жахливі і протиприродні є випадки, в яких родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже ця сама обставина, що злочину допускається рідний батько або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохре­щеною тратить вічне спасіння, — все то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину».

Навчання Церкви стосовно цієї проблеми не змінилося і не може змінитися, оскільки мова йде про найвищу вартість — вартість людського життя, як про це вже не раз говорилося в учительських документах Церкви. Важливим текстом є Декларація про вчинений аборт Священної Конгрегації у справах доктрини і віри від 18 листопада 1974 року, тематика якої ще раз потрактована в Evangelium Vitae, № 58–62; 68–73. Власне у цій останній енцикліці Святійший Отець проголошує: «Тому владою, яку Христос дав Петрові і його наступникам, ми, разом з єпископами (які безліч разів засуджували аборти), заявляємо, що безпосереднє перери­вання вагітности, тобто прямий аборт, задуманий як мета чи як засіб, завжди є серйозною моральною провиною, бо це — свідоме вбивство невинної людської істоти. Жодні обставини, жодна мета чи закон на світі ніколи не зможуть зробити прийнятним те, що само по собі є негідним, бо суперечить Законові Божому, що записаний у серці кожної людини, пізнається розумом і проголошується Церквою» (89).

Людське життя від самого зачаття є цілковито довірене матері, яка про нього дбає та ним піклується, але часом драматичні ситуації чи егоїстичні переконання можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує у собі. Однак було б несправедливим скинути всю відповідальність за аборт на матір, тому що часто біля неї, знаходяться й інші особи, відповідальність яких можна вважати такою самою, а іноді навіть більшою, ніж самої матері. Може бути винуватим батько дитини, який прямо приму­шує матір до аборту або робить це у непрямий спосіб: залишає її під час вагітности наодинці з проблемами, часами надто серйозними. Не слід забувати також і про натяки та співучасть, які походять від рідних, близьких та друзів, які часами роблять це в ім'я пошани, доброго імени, жіночої свободи. І нарешті, остання та велика відповідальність стосується лікарів та медсестер, які безпосередньо виконують аборт.

а) Аборт після насильства

Людське життя повинне бути дарованим з любов'ю, але часом може статися, що життя є плодом насильства. Легко зрозуміти психологічне відкинення насильного материнства і страх майбутніх труднощів, в яких буде знаходитися дівчина-матір через акт тілесного насильства.

Дитина, навіть якщо вона зачата в досить драматичних умовах, є цілком невинною, і її життя слід оберігати як і будь-якого іншого невинного створіння. Жінка, яка зазнала на собі сексуального насильства, не може діяти насильно супроти життя дитини, яку вона носить у собі: не можна збільшувати жорстокість жорстокістю, але вона покликана знайти у собі сили у світлі Євангелія, щоб перемогти зло добром через акт прийняття, який, з одного боку, приносить їй терпіння, а з іншого — є переповненим людськими вартостями.

Після того, як супроти жінки була скоєна сексуальна несправедливість і результатом цього насильства виявилася небажана вагітність, обов'язком церковної спільноти є підтримати її, допомогти такій жінці перемогти зло добром та любов'ю і постаратися не знищити це невинне життя, яке в ній розпочалося, щоби в такий спосіб вона стала по-християнськи здатною прийняти цю дитину. Після того, як вона її народить,