4.4.2. Секреція шлунка

Методи дослідження секреції шлунка. В умовах хронічного експерименту вивчати секрецію шлунка можна за допомогою фістули шлунка, вперше застосованої на собаці в 1842 р. В.А.Басовим. Це була штучна нориця, пізніше в розріз почали вшивати спеціальну трубку, яка одним кінцем фіксується в шлунку, а другим – у черевній стінці. Зовнішню частину трубки закривають пробкою або загвинчують. Іноді таку операцію доповнюють перерізанням стравоходу (езофаготомією), що дає змогу отримувати чистий шлунковий сік під час рефлекторного збудження секреції. [Дод.7 мал.7.2] Розроблено також дві методики операцій ізольованого шлуночка: за Гейденгайном, коли секреторні нерви шлунка перерізаються; за І.П.Павловим, зі збереженням іннервації ізольованого шлуночка. Крім того, є сучасні модифікації цих операцій. У клінічних умовах для отримання шлункового соку у хворої людини застосовують зондування.

Розрізняють нестимульовану, або базальну, секрецію та секрецію, стимульовану їжею чи певними сокогінними чинниками. За добу у людини в середньому виділяється до 2 – 2,5 л шлункового соку. Шлунковий сік – це безбарвна кисла рідина, основними компонентами якої є ферменти, хлоридна (соляна) кислота та глікопротеїди (мукоїди). Масова частка води у складі соку становить близько 99,4%. Основним неорганічним компонентом шлункового соку є хлоридна кислота у вільному і зв’язаному з протеїдами стані, хлориди, фосфати, сульфати натрію, калію, кальцію гідрогенкарбонати та ін. Серед органічних сполук – білки, глікопротеїди (муцин), лізоцим, ферменти, продукти метаболізму.

4.4.3 Особливості шлункового травлення у жуйних тварин

У жуйних тварин їжа надходить передусім до рубця, що містить значну кількість рідини і целюлозобактерій, які розщеплюють клітковину рослинної їжі і зумовлюють бродіння. Через 40-70 хв після надходження корму починається жуйка, яка супроводжується відригуванням порції їжі до порожнини рота і додатковим її пережовуванням. Після її ковтання з рубця надходить чергова порція їжі. Цей процес відбувається за принципом акту блювання, в основі якого лежить рефлекторний механізм. За добу у жуйних тварин відбувається 6-8 жуйних періодів по 40-50 хв кожен. Сітка – це відділ, який ніби сортує їжу: грубішу повертає до рубця, а подрібнену пропускає до книжки, яка є своєрідним фільтром. Ці відділи є, по суті, передшлунком, а роль шлунка виконує сичуг, який отримує з книжки подрібнену і профільтровану харчову масу (хімус), виробляє шлунковий сік і розщеплює всі органічні компоненти хімусу. Рубець, сітка і книжка функціонують у певній послідовності, яку регулює блукаючий нерв.

4.5. Травлення у тонкій кишці

Кишки є найбільшою частиною травної системи. Їх складові (тонка й товста кишки) різняться як за будовою, так і функціонально. В тонкій кишці шлунковий вміст зазнає подальшого інтенсивного гідролізу, чому сприяють секрет підшлункової залози, печінки і власне кишок, а продукти розщеплення транспортуються крізь стінку кишок до внутрішнього середовища організму.

Дванадцятипала кишка

Першою ланкою кишок, до якої надходить шлунковий вміст, є дванадцятипала кишка. Її слизова оболонка утворює численні колові складки, ворсинки, прості і розгалужені трубчасті залози. Дуоденальні залози мають назву бруннерових. У собак вони займають невелику площу на початку кишки. Їх сік є густою безбарвною рідиною зі слабко лужною реакцією, основними компонентами якої є муцин і пепсиноподібний фермент. Він виробляється в неактивній формі й активується хлоридною кислотою. Секреція дуоденальних залоз посилюється під час приймання їжі, а також при місцевому хімічному чи механічному подразненні. Однак рівень травлення в цьому відділі порівняно незначний, хоча тут є й основні залози тонкої кишки – кишкові.

Дванадцятипала кишка відіграє важливу регуляторну функцію. Вона впливає на секреторну й моторну функції всієї травної системи, оскільки є потужним рецептивним полем, подразнення якого викликає відповідні реакції в шлунку, підшлунковій залозі, печінці та інших органах. Зокрема, її слизова оболонка продукує секретин – гормон, який збуджує підшлункову секрецію, холецистокінін, що стимулює скорочення жовчного міхура, ентерогастрон, який пригнічує секрецію хлоридної кислоти в шлунку. В порожнину дванадцятипалої кишки відкриваються протоки підшлункової залози й печінки.

Дослідження секреторної функції підшлункової залози

Функція підшлункової залози не обмежується процесами травлення. Вона виконує екзокринну й ендокринну функції і бере участь у регуляції діяльності травного каналу. Підшлункова залоза у риб і деяких ссавців (щури, миші, кролі) розсіяна у брижах у вигляді окремих часток, що сполучаються між собою протоками. Дослідження секреторної функції підшлункової залози у піддослідних тварин проводять в умовах гострого й хронічного експериментів. Операція накладання постійної фістули підшлункової протоки була здійснена І.П.Павловим у 1879 р., хоча тимчасові фістули використовували задовго до цього. Зі стінки дванадцятипалої кишки вирізають невеликий кружечок навколо отвору протоки підшлункової залози, який через розріз черевної стінки виводять на її поверхню і підшивають вузлуватими швами. Дефект кишки закривають кількома швами, й кишку підтягують до розрізу шкіри. Пізніше з’явилися різні модифікації цієї операції, спрямовані на запобігання хронічним втратам соку твариною. Досить поширеним способом одержання в експерименті чистого соку у собак є канюлювання протоки підшлункової залози. За цією методикою фістульну трубку вживляють у дванадцятипалу кишку навпроти отвору протоки підшлункової залози, а під час досліду через неї в протоку вводять канюлю.

У клінічних умовах застосовують дуоденальне зондування, але при цьому отримують сік підшлункової залози в суміші з кишковим вмістом.

Сік підшлункової залози – це безбарвна рідина лужної реакції (pH = 7,8 – 8,4) із високим вмістом гідрогенкарбонатів. За добу