Ввичення топографії областей, що постачаються кров’ю сегментарними гілками ниркової артерії і прикордонних між ними зон, представляє практичний інтерес, оскільки служить анатомічним обґрунтовуванням проведення на нирці щадящих розрізів. Як показали стереоангіографічні дослідження, в нирці немає ізольованих спереду- і позадулоханочних артеріальних систем, розділених зверху вниз у зовнішнього краю органу безсудинною зоною, оскільки артерії передньої і задньої гілки утворюють поля артеріального накладення. Безсудинна зона привертає увагу хірургів, оскільки містить порівняно мало крупних судинних галужень, що відносяться переважно до елементів мікроциркуляторного русла. Спостерігаються подовжні і радіальні прикордонні малосудинні зони нирки, направлені від її латерального краю до області воріт. Топографія цих зон залежить від особливостей розташування малих і великих чашок (X. X. Тапфер, 1969). Дані про їхнє положення, отримані при пієлографії, і результати ангіографії нирки дозволяють оцінити характер внутрішньоорганного розподілу гілок ниркової артерії і судити (перед виконанням сегментарної резекції) про напрям прикордонних судинних зон.

Сегментарну будову нирки вивчали багато дослідників. За останні 3 десятиріччя опубліковано велику кількість статей, дані яких суперечні. Одні автори заперечують можливість виділення сегментів в нирці, вважають, що вони варіабельні і непостійні, інші визначають в ній від 3 до 6 сегментів, дають їм різні назви і описують деякі форми їхньої мінливості. С. С. Міхайлов, Ш. Р. Сабіров (1976) пропонують приймати за основу при структурному підрозділі нирки не кровоносні судини, а її екскреторний апарат, особливості будови якого відповідають внутрішньонирковій ангіоархітектониці. За даними цих авторів, в нирці частіше всього виділяються 2 сектора (відповідно 2 великим чашкам), 7-9 сегментів (відповідно числу малих чашок) і в кожному сегменті - 2-3 субсегмента (по кількості сосків). Сегментарними артеріями вони вважають артерії 3-4-го порядку галуження. Відтік крові від ниркових сегментів здійснюється по 2-6 міжпірамідним і 2-3 . сегментарним венам. За нирковий сегмент приймається ділянка паренхими нирки, що складається з малої чашки з належними їй пірамідами і корковою речовиною. Оскільки при пієлографії на рентгенограмі можна диференціювати малі чашки, це дозволить прижиттєво орієнтуватися в особливостях розподілу сегментів нирки обстежуваної людини.

В пазусі нирки від сегментарних артерій відходжують aa. interlobares, які слідують уздовж ниркових стовпів між суміжними пірамідами. В основі останніх, на межі з корковою речовиною, вони переходять в дугові артерії, aa. arcuatae, від яких у бік коркової речовини відходять безліч aa. interlobulares (мал. 61). Від останніх по обидві сторони беруть початок, частіше окремо, приносні артеріоли, vasa afferentia, які доставляють кров до описаних вище клубочків ниркових тілець. В юкстамедуллярній зоні вони більш довгі і відходять від міждолькових артерій під прямим кутом. С. Ludwig (1863) описав дрібні гілочки, які вступають від vas afferens в перитубулярну капілярну сітку, минувши клубочки. Самі aa. interlobulares характеризуються варіабельним типом галуження і мають різну протяжність. Більшість цих артерій досягають субкапсулярної зони, де вони беруть участь в утворенні клубочків, розташованих тут ниркових телець або закінчуються у фіброзній капсулі.

Їхні дрібні гілочки вступають в перитубулярну капілярну сітку (мал. 62).

В корковій речовині нирки зустрічаються транзитні артерії, які проходять через всі його зони. Вони виникають від дугових або міждолькових артерій і несуть мало клубочків або зовсім вільні від них. Ці судини, що отримали назву внутрішніх прободачих артерій, aa. perforantes internae, направляють кров по найкоротшому шляху до судинної сітки фіброзної і жирової капсул.

Таким чином, у формуванні перитубулярної капілярної сітки беруть участь головним чином виносні артеріоли клубочків, крім того, бічне і периферичне віття аа. interlobulares і судини Людвіга. Особливості розподілу аферентних артеріол в корковій речовині нирки в людини і деяких тварин були предметом дослідження ряду авторів. Знайдена залежність їхнього ходу від рівня локалізації клубочків в різних зонах коркової речовини або приналежності до власних і довколишнім нефронів (R. Beeuwkes, J. V. Bouventre, 1975; А. Р. Evan, W. G. Jr. Dail, 1977). Об'єднуючою ознакою всіх ефферентних артеріол клубочків є їхня участь у формуванні загальної перитубулярної капілярної сітки. У зв'язку з цим виділення серед них 10 різних типів судин, з урахуванням топографії і відношення до сечових канальців, хоча й представляє пізнавальний інтерес (R. Beeuwkes, 1980), але умовно, поскольку всі вони між собою анастомозирують.

В корковій речовині нирки спостерігається інтенсивний кровотік – 450-500 мл/м (100 г). На частку цього шару доводиться 7,5 % ниркової тканини. В людини він важить (300Ч3/4) 225 г. Отже, 225 г коркового шару одержують (500Ч2,25) 1125 мл, або більше 1 л крові в 1 мін, тобто 90 % всієї крові, що притікає до нирок, або більше. Це значить, що тканина, на частку якої доводиться 0,3 % маси тіла, одержує близько 20 % хвилинного об'єму у спокої. Таке кровопостачання слід вважати рясним (Б. Фолков, Е. Нил, 1976).

На відміну від капілярної сітки клубочків, що забезпечує виконання специфічної функції нирок, перитубулярна гемокапілярна сітка забезпечує кров'ю сечові трубочки і має переважно трофічне і резорбируюче значення. Роль цієї сітки в кровопостачанні тканини нирки зростає при гострому дифузному гломерулонефриті, коли транспортна функція капілярів клубочків значно порушується. Виділення в корковій речовині двох окремих капілярних сіток (перша – навкруги клубочків і звитих сечових канальців, „лабіринтне сплетіння”, друга – навкруги петель і дистального відділу нефрону) навряд чи