Правове регулювання перерахованих питань тим більше необхідне, що лікуванню трансплантацією належить велике майбутнє.

Довгий час не території України діяли підзаконні нормативно-правові акти: наказ Міністерства охорони здоров’я СРСР від 17.02.87 №236 “О дальнейшем развитии клинической трансплантации в стране” та наказ Міністерства охорони здоров’я України від 18.05.93 №107 “Про організацію трансплантації нирки в Україні на етапі реорганізації медичної служби”, які втратили юридичну силу після прийняття Верховною Радою України 16 липня 1999 року Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”, що став основним правовим актом, що регулює межі допустимості трансплантації в Україні. На виконання даного закону Міністерством охорони здоров’я затверджено ряд Інструкцій з метою деталізації правового регулювання здійснення трансплантації.

В основах законодавства України про охорону здоров’я передбачено, що застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів чи інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя. Відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою ніж та, що загрожувала реципієнту [6].

Аналізуючи дане положення, а також відповідні положення вищезгаданих нормативно-правових актів можна сказати. Що трансплантація здійснюється з порушенням встановленого порядку у разі недотримання хоча б однієї з таких умов:

існування письмової згоди об’єктивно поінформованих донора (якщо донором є жива людина) і реципієнта та батьків чи інших законних представників реципієнта, якщо ним є особа віком від 15 до 18-ти років, щодо реципієнта віком до 15-ти років трансплантація здійснюється за згодою його законних представників. Ця умова не є обов’язковою лише у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта;

наявність медичних показань (бажаних результатів не може дати використання або поліпшення здоров’я хворого), встановлених консиліумом лікарі відповідного лікувального закладу охорони здоров’я чи наукової установи;

завдана при трансплантації шкода донору є меншою ніж та, що загрожувала реципієнту.

Незаконними також є:

трансплантація будь-яких органів і тканин, крім тих, що дозволені до трансплантації Міністерством охорони здоров’я України;

проведення трансплантації закладами охорони здоров’я чи науковими установами, які е мають права її проводити;

взяття органів і тканин у таких категорій живих осіб, я неповнолітні, недієздатні, ув’язнені, особи, які страждають на тяжкі психічні розлади, мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю, особи, як раніше вже надали орган чи частину органа для трансплантації;

взяття у живого донора іншого гомотрансплантату, крім одного із парних органів або частини органа чи частини тканини;

інше порушення встановленого порядку трансплантації.

Взагалі, межі допустимості трансплантації, як і будь-якого іншого лікувального методу, слід визначити, керуючись принципами, які можна виразити загальним правилом і випадкова невдача лікування не повинна загрожувати пацієнту більше, ніж його хвороба.

При вирішенні питання про межі допустимості трансплантації є чіткі відмінності між трансплантацією, для здійснення якої беруться органи зі тіла мертвих (трансплантація ex mortuo), і трансплантацією, яка проводиться з трансплантатом, взятим із тіла живої людини (трансплантація ex vivo).

Питання про межі допустимості трансплантації ex mortuo простіші. В цьому випадку обґрунтована, тобто є ймовірність успішного результату операції.

При здійсненні трансплантації ex vivo необхідна крім цієї об’єктивної медичної обґрунтованості операції наявність і об’єктивної медичної придатності тканин чи органів донора, а також прийнятного співвідношення між значенням трансплантації для реципієнта і збитками, які спричиняються донору взяттям трансплантата. В якості прийнятного це співвідношення можна вважати лише за умови, що лікувальний метод, який приносить користь реципієнту, не шкодить донору в такому ж чи в ще більшому розмірі.

1.2 Письмова згода донора і реципієнта на здійснення операції

згода реципієнта належить до числа найважливіших правових передумов здійснення трансплантації незалежно від її виду за ознакою ex mortuo чи ex vivo. Якщо пацієнт, який має статус реципієнта. Не згідний із пересадкою органа в його організм, трансплантація неприпустима.

Оскільки згода реципієнта – це юридична дія, а волевиявлення – структурний елемент цієї дії, то основою згоди реципієнта є вираження волі піддати себе трансплантації.

Це не стільки результат технічного рішення, пов’язаного зі здійсненням трансплантації, скільки впродовж справді особистого права на життя і здоров’я. Лікар може давати поради і підтримувати пацієнта у здійсненні цього права, але, він не вправі охороняти його проти права його волі. Незалежно від мотивації незгоди, яка виражена пацієнтом, лікар зобов’язаний дотримуватися її. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для реципієнта наслідків, лікуючий лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього реципієнт відмовляється від застосування трансплантації, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Частина 4 статі 6 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” передбачає, що у невідкладних випадках, поли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.

Таким чином, у відповідності з українською правовою регламентацією згода хворого вимагається в обов’язковому порядку і непотрібно її вимагати лише в одному випадку – якщо, враховуючи стан здоров’я пацієнта, неможливо вимагати від нього згоди і якщо є можливість припускати його згоду.

Проте навіть висококваліфікований лікар у випадку серйозного захворювання, необхідності негайного застосування методів лікування особливого характеру не знає, як буде розгортатися стан здоров’я пацієнта без медичного втручання і в результаті того чи іншого потенційного