В такій ситуації виникають протиріччя: якщо у випадку патолого-анатомічного розтину інтереси наукового пізнання були мотивами, які виключають протиправність, то у випадку збереження життя і здоров'я реципієнта таких мотивів не виявилося. Проте тут є один момент, що ці 2 випадки. Свобода взяття ex mortuo при проведенні трансплантації може бути небезпечним Фактором, що стимулює намагання отримати трансплантати і ціною дій, які не вичерпують всіх можливостей спасіння донора, чи ціною порушення принципу застосування всіх знань і можливостей лікаря при визначенні смерті донора. Таке стимулювання не береться до уваги у випадку здійснення судово-медичного розтину.

При вирішенні даної проблеми треба врахувати 2 моменти: ступінь суспільної небезпеки діяння (як підставу для притягнення до кримінальної відповідальності)^ і зміст кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека дій лікаря полягає у тому, що ігнорується незгода померлого із взяттям, при чому в залежності від того умисно чи необережно це зроблено. Змістом кримінальної відповідальності в даному випадку має бути покарання у вигляді заборони діяльності, яке цілком відповідає вимогам, які пред'являються до загальної та індивідуальної превенції таких протиправних дій лікаря.

Ще одна проблема, якій слід приділити увагу, стосується пошкодження трансплантата. Тут в першу чергу слід визначити, що є об’єктом незаконного діяння. Можливі 2 варіанти вирішення. Перший, найпростіший, полягає у виділенні трансплантата в якості особливого об'єкта, що охороняється кримінальним правом і конструюванню особливого складу злочину, який полягає у пошкодженні трансплантата (з 2-ма формами вини). Другий варіант вирішення виходить із інших передумов. Ціллю трансплантації є спасіння життя, здоров'я реципієнта. Пошкодження трансплантата перешкоджає досягненню цієї цілі. Об'єктом є при цьому суспільні відносини, які охороняються кримінальним правом. Суспільними відносинами, які потребують охорони, виступають у випадках пошкодження трансплантата на суспільні відносини у сфері права власності на трансплантат, а у сфері охорони життя в здоров'я особи, які від нього залежать. Виходячи із цього, можна вважати, що при умисному чи необережному пошкодженні трансплантата в залежності від наслідків слід кваліфікувати рішення як злочин проти життя і здоров'я особи. Але також не знайдена відповідь на запитання чи можна пошкодження трансплантата вважати причиною, що викликає протиправний наслідок (наприклад, шкоду здоров’ю). Справа в тому, що тут є можливість виникнення вказаного наслідку незалежно від пошкодження трансплантата.

З позиції і теорії судової практики при встановленні причинного зв'язку мова повинна йти про причину, без якої неможливе настання наслідку, тобто привід для його настання.

Трансплантація може супроводжуватися і іншими порушеннями закону про пересадку органів і тканин і підробленням документів про пересадку трансплантата; участю лікарів, які констатували смерть донора, у наступних операціях по взяття трансплантата і його пересадці реципієнтові; порушення принципу колегіальності у вирішенні питань трансплантації і т.д.

Згідно із чинним українським законодавством злочин, передбачений статтею 143 Кримінального кодексу України, з суб’єктивної сторони характеризується у будь-якій із його форм прямим умислом.

Неналежне виконання пересадки, яке призвело до летального результату чи спричинення шкоди здоров’ю є лікарською помилкою. Остання є об’єктивною категорією, яка залежить виключно від ступеня розвитку медичної науки на даному стані, тобто на момент здійснення трансплантації, а не на момент розгляду справи в суді.

Вина при лікарській помилці може бути лише необережною. Тобто така ситуація не кваліфікується за статтею 143 Кримінального кодексу. Якщо ж лікар свідомо порушує правила лікування, усвідомлюючи можливість наслідків і реально не розраховуючи на їх відвернення, його діяння виходять за межі помилки і кваліфікуються за частиною 1 статті 143 Кримінального кодексу.

Частиною 2 статті 143 Кримінального кодексу передбачено відповідальність за вилучення органів або тканин у людини з метою їх трансплантації шляхом примушування або обману. Наявність родинних генетичних зв’язків між донором і реципієнтом не має значення для кваліфікації цього злочину.

Кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин є вчиненням його щодо особи, яка передувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного. Особливо кваліфікуючою ознакою цього складу злочину і водночас кваліфікуючою ознакою незаконної торгівлі органами або тканинами людини є вчинення цих діянь за попередньою змовою групою осіб. Також частиною 5 вищезгаданої статті передбачена відповідальність за участь у транснаціональних організаціях, які займають такою діяльністю.

До транснаціональних організацій належать організації, які систематично займаються вилученням у людей шляхом примушування або обману їх органів чи тканин з метою їх трансплантації реципієнтам, які перебувають в інших країнах, та (або) міжнародною незаконною торгівлею органами чи тканинами живих чи померлих людей. Заборона розглядати людське тіло і його частини як предмет комерційних операцій є всесвітньо визнаним принципом трансплантації органів і тканин людини, але незаконність стосовно торгівлі вказаними предметами у разі вчинення цих діянь на території України визначається відповідно до законодавства України.

Висновок

І хоч перша трансплантація була проведена на теренах України, сьогодні, торкаючись даної теми, важко говорити про досягнення у цій сфері діяльності нашої держави. У нас трансплантологія перебуває у зародковому стані.

Щодо кримінально-правового регулювання даного питання, то слід наголосити, що з вирішенням проблем окремих форм медичної турботи про здоров'я людини не вичерпуються всі юридичні питання, створені модернізацією медицини. Досить нагадати про проблеми юридичної відповідальності, які пов'язані з використанням ЕОМ при забезпеченні закладених в пам'ять ЕОМ даних про пацієнтів від можливого неправомірного втручання в особисті права