Якщо реципієнтом є недієздатна чи обмежено дієздатна особа, то згоду на здійснення трансплантації дає її законний представник. Коли ж він відмовиться дати згоду на застосування такого методу лікування як трансплантація, а це може призвести до ускладнення стану здоров’я хворого, лікар зобов’язаний повідомити про це органи опіки і піклування [4].

Таким чином, у всіх випадках, коли мова йде про трансплантацію в ситуаціях, відмінних від тих, які передбачені частинами 4 і 6 статті 6 вищезгаданого Закону, лікар зобов’язаний вимагати згоди реципієнта. Лікар, який здійснює трансплантацію проти волі пацієнта повинен нести юридичну відповідальність згідно діючого законодавства.

Крім прояву волі, передумовами для вираження згоди реципієнта є:

а) повна свобода і незалежність прийняття рішення;

б) повна поінформованість про ризик і можливі наслідки трансплантації;

в) повна розумова зрілість.

Вимога повної свободи і незалежності прийняття рішення витікає із частини 1 статті 6 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” і обмежена лише винятковими випадками (частина 4 статті 6 цього ж Закону).

Поінформованість пацієнта про його стан здоров’я є найбільш делікатною проблемою у взаємовідносинах лікар-пацієнт”. Пункт “е” статті 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає право громадян на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь.

Про обсяг інформації, яку пацієнт повинен отримувати від лікарів, можна говорити довго, тому що є різні токи зору на дане питання. В рамках цієї роботи можна лише розділити всі точки розу на 3 групи:

лікар повинен завжди приховувати від пацієнта правду про справжній стан його здоров’я;

повну правду про стан здоров’я лікар може говорити не всім пацієнта, а лише тим із них, хто відзначається повною душевною стабільністю;

пацієнт вправі знати правду про стан свого здоров’я в будь-якому випадку.

Вирішуючи це питання, лікар повинен знати компроміс, і у кожному конкретному випадку усвідомити, який обсяг інформації він може подати пацієнту, щоб не порушити його душевний спокій, який часто сам по собі є ефективним елементом лікування.

Проте у випадку з трансплантацією ситуація інша. Ризик невдалого результату відносно великий, тому пацієнт повинен висловити свою згоду лише після ґрунтовного ознайомлення зі всіма обставинами, які мають значення для оцінки стану його здоров’я.

Отже, пацієнт повинен знати про можливі наслідки операції, про її переваги і недоліки. Він повинен бути повністю поінформований про стан свого здоров’я в даний момент і про ймовірний прогноз розвитку подій при невдалому результаті операції. Реципієнт повинен знати і про те, що всі традиційні способи лікування вичерпали себе і, якщо йому не здійснять трансплантацію – в недалекому майбутньому його чекає смерть. Крім цього, йому слід роз’яснити характер ризику, пов’язаний із здійсненням трансплантації та ймовірність настання визначених наслідків. Він повинен бути поінформований про небезпеку імунної реакції організму, про інші можливі наслідки і про реальну ймовірність успіху операції.

Гарантією такої поінформованості реципієнта є її об’єктивність, що передбачена правовими нормами. А в інтересах правової охорони лікаря певна інформація повинна бути представлена в легко доказуваній формі – в письмовому вигляді чи у вигляді звукозапису.

Ряд питань виникає у зв’язку з вимогою про повну розумову зрілість реципієнта. Якщо мова йде про реципієнта, який володіє дієздатністю в повному обсязі, то не виникає ніяких ускладнень.

Частина 3 статті 6 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” передбачає, що у випадках, коли реципієнт не досяг 15-річного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від 15-ти до 18-ти років, чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих реципієнтів та об’єктивно інформованих реципієнтів та об’єктивно інформованих реципієнтів або інших законних представників.

Замінюючи згоду хворого згодою його законних представників, законодавець, очевидно, керувався тим, що неповнолітні чи недієздатні повністю не усвідомлюють важливість питань життя і смерті, важливості і складності операції. Якщо це так, то чому питання про те, оперувати чи не оперувати, повинні вирішувати батьки чи опікуни? Можливо, законодавець ґрунтує свої міркування на тому. що батьки чи законні представники можуть діяти лише в інтересах своїх дітей і підопічних. Для більшості випадків це, безумовно, так. Однак, не виключається і можливість випадків байдужного або неприязного відношення до своїх дітей. що стосується опікунів, то їх істинне відношення до своїх дітей. Що стосується опікунів, то їх істинне відношення до підопічних може бути продиктоване і корисливою зацікавленістю. [21, 30].

Так чи інакше, визнання того, що неповнолітніх і недієздатних можна оперувати лише зі згоди їх законних представників, надає можливість цим представником право розпоряджатися життя дитини чи недієздатної особи. А таке право їм не належить.

Можна погодитись із критикою діючого закону Н.І.Загородніковим, який вважає, що “напевно необхідно встановити, щоб ці питання вирішувались колегіально, за участі законних представників, а не виключно ними [21,31].

Гарантією права реципієнта на вираження своєї волі з приводу трансплантації має бути встановлення обов’язку