Згода донора є умовою, без дотримання якої неможливо провести взяття трансплантата ex vivo. Цю згоду не можна ні замінити діями в стані крайньої необхідності, ні підвести під дію норми Кримінального кодексу України про ненадання допомоги хворому медичним працівником (стаття 139). Звичайно, взяття регенеративного трансплантата не повинно означати заподіяння шкоди здоров’ю людини, але будь-яке втручання в цілісність ї організму пов’язане із лише ймовірністю того, що воно буде протікати таким чином, як передбачається і не виникне не передбачуваних ускладнень. Враховуючи ризикованість кожної хірургічної операції з точки зору права і моралі неприпустимо, щоб хто-небудь інший вирішував питання про оперативне втручання в організм іншої людини в цілях взяття трансплантата.

Взяття не регенеративного трансплантата без згоди донора ще протиправніше діяння тому, що донору внаслідок цього спричиняється непоправна шкода.

Правова охорона особи, здоров’я якої в небезпеці, не може заходити так далеко, щоб на іншу, особу покладати обов’язок піддати небезпеці особисте здоров’я чи навіть пожертвувати собою.

Таким чином, взяття трансплантата від живого донора можна здійснити лише за його згоди. Це передбачено також статтею 13 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”.

Свободу прийняття рішення потрібно розуміти ширше, ніж це прийнято в правовій теорії, оскільки несвобода донора може бути викликана не лише юридично значущими обставинами, але і факторами морального та етичного характеру.

Чи дійсно вільно виражена згода донора? Це питання повинен вирішувати лікар. В психологічному аспекті лікар повинен вияснити чи не дає згоду психічно нестійка особа під впливом емоцій, чи не буде вона потім жаліти все життя. Не виключеним є і вплив на донора зі сторони родичів реципієнта, а особливо коли донор і реципієнт із однієї сім’ї.

В свободу вибору і прийняття рішення про згоду входить і ознайомлення донора з метою взяття трансплантата. Інформація не повинна бути поверхневою і неповною. Адже взяття трансплантата ex vivo не належить до числа лікувальних методів і донору не загрожує небезпека психічної травми, яка б могла ускладнити його лікування, якщо б йому стало відомо про всі факт, пов’язані з трансплантацією.

Дотримання умови про надання донору повної інформації передбачено в законодавстві України таким чином: у живого донора може бути взятий гомотрансплантат за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примусу після надання йому лікуючим лікарем об’єктивної інформації про можливості ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції.

Правові гарантії забезпечення донора повною інформацією пов’язані з особою лікаря. В ролі суб’єкта, що інформує донора, не повинен виступати лікар, який безпосередньо бере участь у здійсненні трансплантації.

Взяття трансплантата допускається проводити лише за згодою донора. Взяття, яке зроблене раніше, ніж донор оголосив про свою згоду, слід кваліфікувати як протиправне навіть в тому випадку, коли донор опісля підтвердив свою згоду. Протиправним слід визнавати і таке взяття гомотрансплантата, яке проведене за згодою, від якої донор в процесі відмовився. Принцип відмови від згоди на будь-якій стадії, що передує безпосередньо взяттю трансплантата, випливає із невід’ємного права особи на охорону своєї недоторканості [1]. Також частина 1 статті 22 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” передбачає, що особа, яка дала згоду стати донором, до взяття гомотрансплантата має право відмовитися від даної нею раніше на це згоди.

Слід включити до Закону норму, яка б забороняла лікарю проводити взяття, якщо в ході операції виникне ситуація, небезпечна для донора, а також якщо лікар після одержання згоди від донора дізнається про наявність доступного трансплантата ex mortuo, який має приблизно однакове значення для вдалого результату трансплантації, яка готується, як і трансплантат, який лікар міг би взяти із організму живого донора.

Ця вимога є очевидною сама по собі і в медичній практиці вона виконується, не дивлячись на відсутність правової норми. Основою віднесення її до правової норми є необхідність максимальної правової охорони донора.

Оскільки згода донора є юридичною дією, до неї застосовуються положення про умови юридичних дій. В якості однієї з таких умов можна встановити збереження в таємниці імені донора. Також умовою може бути застереження, що взятий орган чи тканина повинні бути пересаджені конкретному реципієнтові.

Але більший інтерес для нас має не питання про вибір обставин в якості умов, а питання про правові наслідки невиконання умов, а питання про правові наслідки невиконання умов, які встановлює донор. Тут слід погодитися з думкою, яка включає взяття гомотрансплантата, при якому не була виконана умова донора, кваліфікувати як протиправне посягання на особисту недоторканість донора.

Виникає питання і про форму згоди. Форма надання згоди призначена в першу чергу для того, щоб забезпечити захист лікаря від обвинувачень у тому, що він провів взяття гомотрансплантата без згоди донора чи без відповідного ознайомлення донора. З цієї точки зору найкраще надати згоду у письмовій формі, як цього і вимагає закон.

З приводу письмової форми в науковій літературі висуваються і протилежні думки. Існує припущення про те, що навіть виражена у письмовій формі згода донора не гарантує відсутність тиску на нього зі сторони лікаря чи інших осіб, психічного чи фізичного. Психічний тиск наявний тоді, коли потенційного донора змушують на цю роль під погрозою фізичного насильства,