Якщо про згоду, що дана під впливом тиску, стало відомо після операції, то поворот уже неможливий і мова може іти лише про вплив на того, хто примушував до донорства. Тому переконатися у тому, що згода добровільна, слід до здійснення взяття трансплантата.

Можливо, не зайвою була б вимога про вираження згоди у присутності двох і більше свідків, які своїми підписами затверджують достовірність волевиявлення донора.

Важливою правовою передумовою для затвердження згоди і взяття трансплантата ex vivo є розумова зрілість і дієздатність, яка випливає з неї. Згідно з законодавством України здатність до юридичних дій виникає у повному обсязі при досягненні 18 років.

У світі трансплантація ex vivo набуває колосального розмаху. В Америці законом дозволено робити пересадку не лише від родичів, а й від сторонньої людини. В Японії існує ціла програма щодо живого донорства. Яке стосується дітей з вродженою атрофією жовчних проток [33; 4]

Взяття трансплантата із організму мертвого донора – це єдина можливість одержати непарні органи, так як взяття такого органа ex vivo викличе смерть донора. А якщо до цього додати ризик, який загрожує живому донору. То стає ясно чому сучасна медицина надає перевагу проведенню трансплантації органів ex mortuo. Але це питання має і юридичну сторону.

В інтересах підвищення ймовірності вдалого проведення трансплантації ex mortuo необхідно використати трансплантат з мінімальною втратою хімічного складу. А це означає, що медицина потребує розроблення правових передумов щодо згоди донора. Саме з цим питанням при трансплантації ex mortuo стикаються і лікарі, і юристи.

Сучасне правове регулювання гальмує подальший розвиток трансплантації. І це буде продовжуватись до тих пір, поки до законодавства не будуть внесені зміни, які стосуються, насамперед, позбавлення права родичів виражати згоду на взяття трансплантата ex mortuo.

Це право надає можливість вирішувати про життя іншої людини в межах, які в деяких випадках суворо заборонені правовими нормами і правосвідомістю. В Україні, починаючи з 1999 року, коли був прийнятий Закон про трансплантацію органів, триває боротьба за зміну 16 статті – введення так званої презумпції згоди. Презумпція згоди полягає в тому, що мається на увазі прижиттєва згода більшості членів суспільства на взяття органів після смерті, але у випадку категоричних відмови особа має право висловити письмову незгоду. Презумпція незгоди – навпаки, прижиттєва згода на взяття органів. У більшості країн світу для того, щоб взяти органи у мертвої людини, згода родичів не потрібна. І якщо за життя померлий не висловлювався проти цього з релігійних чи якихось інших мотивів, значить його органи можна використовувати для пересадки хворим. Презумпція згоди існує у Фінляндії, Португалії, Австрії, Швеції, Іспанії, Італії, Греції, Бельгії, Франції [45; 20]. Приблизно так аналогічна норма звучить і в російському Законі про трансплантацію: “изъятие органов и (или) тканей у трупа не допускается, если учреждение здравоохранения на момент изъятия поставлено в известность о том, что при жизни данное лицо либо его близкие родственники или законный представитель заявили о своем несогласии на изъятие его органов и (или) тканей после смерти для трансплантации реципиенту” [5]. Презумпція незгоди існує в США, Латинській Америці, Великобританії, Ірландії, Данії.

Вирішення питання про згоду донора при взятті трансплантата з трупа ускладнюється що і тою обставиною що після смерті громадянина права на охорону його особистості переходять до родичів померлого. Внаслідок цього право повинно врегульовувати і питання про те, які права належать родичам померлого у прийнятті рішення про взяття трансплантата.

Узгодження вимог права і медицини в цьому випадку – річ досить складна. Як уже згадувалось, Закон передбачає положення про те, що кожна повнолітня дієздатна особа може заявити про згоду або про незгоду стати донором у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Тобто, взяття анатомічних матеріалів не допускається, як що на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у частині 1 статті 16 Закону про трансплантацію.

Немає ніяких проблем, якщо донор виявив свою волю по відношенню до взяття у нього трансплантата. Якщо ж донор не залишив волевиявлення, то із того факту, що донор не виявив незгоди, можна було б зробити висновок про те, що він не зробив ніякого волевиявлення або виразив згоду.

Буквальне тлумачення відповідних положень, передбачених Законом приводить на до висновку, що для взяття органів у потенційного донора, який за життя не виразив своєї волі по відношенню до взяття органів, необхідно вимагати згоди від законних представників.

Але це протиприродно щоб молода і здорова людина обдумувала ймовірність своєї трагічної смерті та давала розпорядження щодо своїх внутрішніх органів. Так само абсурдно перекладати це рішення на плечі родичів загиблого. Бо, по-перше, неетично прирівнювати людське тіло до матеріальних цінностей, що залишаються у спадок. По-друге, можна уявити собі ситуацію: лікар, який щойно боровся за врятування пацієнта, вимушений повідомити близьких, про його загибель і відразу запитати у