Слід наголосити, що трансплантація – найдорожчий вид медичної допомоги і у більшості країн всі витрати, пов’язані з цим, бере на себе держава. Собівартість пересадки нирки за кордоном – від 25 до 100 тисяч умовних одиниць, а наші лікарі, зважаючи на скруту, навчилися вкладатися у 12 тисяч умовних одиниць. [37; 4]. Але і ця сума залишається для пацієнтів недосяжною. Прийнятим законом нечітко визначено фінансування діяльності, пов’язаної з трансплантацією. Фраза про виділення коштів за рахунок держаного і місцевих бюджетів нікого ні до чого не зобов’язує та й де у місцевих бюджетів такі кошти? Хто платитиме – невідомо. Така невизначеність призводить до вчинення правопорушень.

У вищезгаданій статті Закону також говориться, що додаткове фінансування діяльності державних і комунальних закладів охорони здоров’я може здійснюватися за рахунок коштів, виділених на реалізацію заходів, що передбачені відповідними програмами, а також за рахунок добровільних внесків юридичних і фізичних осіб та інших, не заборонених законодавством надходжень.

Слід було б оговорити, що добровільні внески юридичних і фізичних осіб на службу трансплантації не обкладається податками. А так, людина продає хату, або за ці кошти врятувати життя своїй дитині, а держава визнає ці гроші за її прибуток і забирає на податки 30% суми. Звичайно, це є передумовою до збільшення числа нелегальних операцій.

Слід сказати, що в на в Україні взагалі немає цільового фінансування служби трансплантології, хоча робота фактично і ведеться. США асигнує на розвиток трансплантології 3 млрд. дол. в рік, Німеччина 1 млрд. марок, Франція 2..4% від бюджетних надходжень, Польща – 0,4% [38;6].

Вихід із ситуації, що склалася, науковці вбачають у розробці та прийнятті програми розвитку трансплантології у цільовому фінансуванні служби (в розмірі не менше 2% бюджету, що виділяється на охорону здоров’я), що є нормою у цивілізованому світі [56; 3].

2.2 Незаконна торгівля органами або тканинами людини.

Чим більш вражаючими є успіхи трансплантології, тим гостріше постає проблема отримання придатних для пересадки органів, що в умовах так званих ринкових відносин збільшує ризик торгівлі органами. Бідні і здорові люди будують продавати свої органи або тканини багатим і хворим (попит породжує пропозицію) [54; 132].

Розмова про “ринок” по відношенню до людського тіла передбачає використання таких категорій як “річ”, “об’єкт”, “власність”. Ринок і купівля-продаж мають справу з благами та об’єктами власності.

Якщо тіло являється не власністю людини, а буттям і втіленням людської особистості, воно не може розглядатися як продукт, що підлягає обміну. Якщо тіло – не об’єкт, а суб’єкт, то воно набуває гідності, що перевищує “річ” [32; 101].

На такій філософській основі будується негативне відношення до перетворення тіла в товар. Тіло, володіючи істинною цінністю, не має ціни. На цьому тезисі ґрунтується, з однієї сторони, заборона на розгляд тіла суб’єктом як об’єкта контракту, з іншої – неможливість для яких-небудь третіх осіб використовувати його як об’єкта угоди.

Заборона на комерціалізацію людського тіла і його частин була сформульована в Європейській Конвенції про права людини і біомедицину (затвердженій Комітетом Міністрів Ради Європи 19 листопада 1996 року). Також в пункті 8 Декларації стосовно трансплантації людських органів сказано: “Осуждается покупка и продажа человеческих органов для трансплантации” [17]. Чинне українське законодавство, зокрема стаття 18 Закону України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” передбачає, що укладання угод, що передбачають купівлю-продаж органів за винятком кісткового мозку, забороняється. Правоохоронці в контексті статті 16 українського Закону про трансплантацію, наполягають, що український варіант закону унеможливлює кримінальну торгівлю людськими органами.

Проте науковці стверджують, що у нашій країні кримінальної торгівлі органами немає і не може бути. Передусім тому, що трансплантація потребує дуже дорого вартісної матеріально-технічної бази, яка в Україні є лише в кількох державних центрах, що ледве животіють через низьку матеріальну підтримку.

Крім того треба чітко уявляти, що питання про вилучення органів може ставитись лише після констатації клінічної смерті мозку. До цього моменту пацієнтом займаються лікарні, які не зацікавлені в його смерті, бо позитивна оцінка їх роботи полягає у врятуванні життя людини.

Зате сьогодні, прирівнюючи людські органи до матеріальних цінностей, провокуються ситуації їх “оцінки” та “вигідного продажу”. Часто на запитання про дозвіл на вилучення органів у родичів звучить зустрічне запитання: скільки ви заплатите? І називаються різні суми: від однієї тисячі гривень до тридцяти тисяч доларів [33; 4].

Торгівля людськими органами одна з найбільш суперечливих сфер транснаціональної злочинності. Суперечлива вона частково тому, що їй властиві етичні проблеми, частково в силу того, що в деяких випадках викривається участь держави – чи, щонайменше, мовчазна згода – у використанні органів страчених злочинців .а ще частково через те, що проблемою іноді оперують як політичним інструментом.

На Тайвані і в Гонконгу можливість використовувати органи страчених злочинців перейшла з області теоретичної в область практичну.

Відомий дослідник проблеми Гаррі Ву заявив, що торгівля людськими органами в Китайській Народній Республіці (КНР) ґрунтується на таємній міжвідомчій інструкції 1984 року. В країні не існує системи добровільних пожертвувань органів після смерті. Закон забороняє приватним особам продавати свої органи. Комерційними інтересами визначаться строки вибору лікарями придатних донорів серед смертників, швидкість винесення вироків, розгляду і відхилення апеляцій. Взяття органів і операція по пересадці здійснюється негайно після страти.

Ще одне свідчення про подібні трансплантації з’явилося в рубриці листів журналу “????????” в серпні 1991 року. В листі одного лікаря із Гонконгу повідомлялося: “используемые для пересадки почки