Для кожного хворого потрібен індивідуальний підхід і індивідуальні заходи впливу. Для одних людей потрібні ласкаве і м'яке збертання й особо переконливі докази, щоб змусити їх повірити в можливість лікування, для інших достатньо двох-трьох авторитетно вимовлених слів, суворість і категоричність висновку. От чому клінічна медицина повинна бути мистецтвом, а лікар (клініцист) повинний мати високорозвинене почуття такту, що створює гармонію між ним і його пацієнтом, засновану на доброті і повазі до гідності один одного.

Лікарю припадає зустрічатися з десятками хворих, різних по своєму культурному рівню й особливостям психіки. Тому треба мати терпіння, щоб вислухати хворого і потім методично його обстежити.

В усіх випадках хворі потребують заспокоєння. Проте лікар не повинний намагатися применшити серйозність захворювання. Його задача полягає в тому, щоб переконати хворого в реальній можливості лікування. Сам факт провідин лікаря повинний полегшувати стан хворого. Довіра до лікаря - одна з гарантій успішного лікування. У процесі спілкування з хворим лікар повинний завжди уважно стежити, щоб необережним словом не підірвати довіру до себе хворого.

Лікар, що працює в стаціонарі, повинний дуже пильно стежити не тільки за динамікою хвороби, але і за настроєм хворого, за його моральним станом. Завзята і тривала робота над створенням сприятливої лікуванню обстановки може бути порушена яким-небудь подією, наприклад смертю іншого хворого. І знову лікар повинен проводити кропітку роботу з відновлення належної обстановки в палаті і настрої кожного хворого. Коли лікування або продовження життя можливо, лікар зобов'язаний для створення найкращих умов лікування тактовно і кваліфіковано відкрити хворому діагноз. Виняток робиться для хворих злоякісними пухлинами, яким повідомляють якийсь інший діагноз, наприклад «виразка шлунка» замість «рак шлунка». Питання про те, чи потрібно хворому говорити правду, із усією гостротою виникає тоді, коли хворий відмовляється від операції або знаходиться в украй важкому стані. У хірургічній практиці порівняно часто виникають ситуації, коли і хворого, і його родичів необхідно інформувати про істинне положення і пропонувати термінову операцію, наприклад із приводу гангренозного апендициту, прободної виразки шлунка або непрохідності кишечнику. У подібних випадках близьким хворого роз'ясняють, що запізнення навіть на декілька часів погрожує смертю. Ця задача важко розв'язна, коли операцію пропонують хворому, у якого встановлений діагноз раку. Мотиви для відмови в більшості однакові: вони почувають себе добре і покладають надії на лікарське лікування. Хворі помилково думають, що з операцією вони ніколи не спізняться.

Практика роботи переконує в тому, що у випадках, коли треба переконати хворого злоякісною пухлиною повірити в обов'язковість операції, немає необхідності повідомляти істинний діагноз. Варто прагнути знаходити інші достатньо сильне слово й аргументи. У неквапливій і задушевній бесіді, у доступному для розуміння хворого викладі досягнень сучасної медицини, у запевнянні, що його лікуватимуть кращі спеціалісти, як правило, вдається дістати згоду хворого. Необхідно виробити єдину тактику в лікарів усіх фахів: якщо в онкологічному заснуванні хворому пропонують операцію, то інші лікарі, до яких хворий звертається, повинні роз'яснити і переконати його в необхідності і невідкладності її.

Лікарю на обході не можна не відповісти на будь-яке питання. Відповідь повинна звучати правдоподібно і переконливо. В міру накопичення досвіду у свідомості лікаря відкладаються найбільше вдалі й імпонуючі хворому формулювання, логічно обґрунтовані відповіді і пояснення, найбільше переконливі слова і фрази. Медична деонтологія потребує, щоб лікар у процесі спостереження підтримував моральний стан хворого якоюсь доречною реплікою або підкресленням позитивного значення навіть самого незначного зсуву в стані здоров'я. У той же час необережне слово лікаря, його байдуже або безвідповідальне відношення до хворого може виявитися етіологічним чинником ятрогенного захворювання.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючись на цей принцип лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого —це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і гідність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

2.2. Лікар і родичі хворого.

Питання про взаємовідносини лікаря і родичів хворого - один із найменш розроблених і найбільш важких розділів медичної деонтології. Якщо в хворого в процесі лікування намітилися