Коли в хворого встановлюється діагноз раку і він потрапляє в онкологічну установу, лікар повідомляє істинний діагноз тільки найближчим родичам, а інші відсилають до поінформованої особи.

Якщо при несприятливому виході лікування дотримувалися правила медичної деонтології, родичі мертвого стають навіть захисниками лікаря. При недотриманні цих правил конфлікти між родичами і лікарем виникають і при правильному лікуванні.

2.3. Лікарська таємниця

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівським «Не зашкодь!».

2.4. Взаємовідносини медичних робітників.

У створенні оптимальної обстановки в лікувальному закладі, високої службової і фахової дисципліни лікарю допомагають медсестри. Висока культура й охайність, сердечність і дбайливість, тактовність і пильність, самовладання і безкорисливість, людяність - основні якості, необхідні медсестрі. Медсестра повинна добре володіти мистецтвом слова, у спілкуванні з хворими і їхніми родичами дотримувати почуття міри і такту, прикладати максимум зусиль для створення обстановки довіри між хворим і лікарем.

Сестра не повинна інформувати ні хворого, ні його родичів про все, що стосується власне захворювання і характеру лікування, дотримуватись лікарської таємниці.

Важливою проблемою медичної деонтології є нейтралізація деяких негативних сторін диференціації медицини на спеціальності. Лікар, зрозуміло, не може однаково добре розбиратися у всіх розділах медичної діяльності, тому необхідні своєчасні консультації з лікарями іншої спеціальності. Якщо виявляються помилки лікарів, що раніше спостерігали хворого, то при хворому обговорювати ці помилки абсолютно неприпустимо. Їх варто виправляти по-діловому, із великим тактом і, зрозуміло, не у постелі хворого. Розмови лікаря з лікарем повинні завжди ґрунтуватися на взаємоповазі і взаємодопомозі. Варто вважати неприпустимими критичні зауваження консультанта на адресу лікаря, що лікує, при хворому або проведення консультації у відсутності лікаря, що лікує. З позицій медичної деонтології правильна така постановка справи, коли консультують не хворого, а лікаря.

Відношення між лікарями, сестрами і молодшими медробітниками повинні бути бездоганними і ґрунтуватися на абсолютній взаємній довірі. Недозволено до сестер звертатися на «ти» і робити їм зауваження при хворому. У очах хворих це знижує авторитет лікувальної установи. Недружелюбність і зарозумілість керівника, низькопоклонство і догідливість підлеглих виключають можливість виправлення помилок і прогресу в роботі.

3. Проблеми сучасної медичної етики

Серйозні моральні проблеми виникають і в зв'язку з дедалі поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного визначення того, чи є донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допустимість експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форсман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної машини, коли можливі варварські експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому рейху». В