Президентська адміністрація головно представляє стару / нову київську бюрократію, дніпропетровське угруповання та деяких представників лояльних до них інших реґіональних еліт. Ба більше, формування владних та бізнесових еліт у реґіонах, що не мають представництва в адміністрації, відбувається строго під її контролем. Сама система формування великих капіталів у реґіонах практично виключає можливість їхньої незалежности від влади. З одного боку, “олігархи” намагаються опанувати владу як в реґіонах, так і в центрі, але з іншого – вони без санкції та змички з владою неможливі.

Така практично повна залежність від адміністрації та Києва врешті-решт не може не зіштовхнутися з інтересами реґіональних еліт, які вийшли з реґіональних номенклатур. Періодично Президент змушений приборкувати місцевий номенклатурний сепаратизм та направляти у реґіони своїх ставлеників. Зараз цей процес практично завершено. Задля цього здійснювалася окреслена законодавча реформа (під інститут голів держадміністрацій було підведено конституційну базу), провадилася цілеспрямована кадрова політика: була вибудувана строга президентська виконавча вертикаль.

Таким чином, в Україні повністю сформувалась олігархічна форма правління, яка гальмує формування громадянського суспільства і позбавляє перспективи ефективного реформування українську економіку. Олігархи різного рівня блокують цивілізоване входження української економіки у світовий ринок.

Безсумнівною, хоча на даний момент практично нікчемною з огляду на свої можливості, опозицією існуючій структурі влади після кількарічного флірту з нею стали дисиденти совєцького часу. Причому, і “націоналісти”, і “демократи”. Зрештою, у новій державі їм уже немає місця. Свою роль, на думку постсовєцької номенклатури, вони вже відіграли. Загравання епохи Кравчука закінчилися. Номенклатура успішно пройшла процес трансформації, і вже не потребує жодного “прикриття”.

Очевидним опозиційним потенціалом володіє Західна Україна. Зараз розчарування та фрустрація населення не дають змоги втілитися цьому невдоволенню у щось конкретне. Однак воно існує і наростає. Для зняття напруги адміністрації доволі довго вдавалося грати на гіперпатріотичних настроях та створювати ілюзію, наче створюваний новий політичний організм є втіленням того ідеалу, який Західна Україна плекала упродовж останніх ста років. Тепер стає щоразу очевиднішим, що це не так, що роль цього реґіону не тільки незначна, але й штучно мінімалізується у державі загалом.

Подібні процеси відбуваються і в інших реґіонах. Невдоволення, яке тамується фрустрацією та адміністративними заходами домінує у Криму, в Одесі.

Безумовно опозиційним потенціалом володіють і переважно російсько / суржикомовні реґіони, етнічні анклави – татарський, угорський, румунський.
 
 

Розділ 2. Проблеми незалежності України

Незалежність держави Україна стала можливою як спільне дітище постсовєцької комуністичної номенклатури, яка спершу нишком, а відтак дедалі голосніше заявила про свої ексклюзивні претензії на “реґіон Україна”, та консервативних чи традиційних українських патріотів.

Однією з банальностей доби незалежности стало посилання на референдум про незалежність та його результати. Однак, поминаючи методи підрахунку голосів, які не змінювалися на більшій частині виборчих дільниць, задумаймося, за що ж тоді голосували насправді? Адже голосували майже всі. Але, як завжди під час революції, не за те, чого хотіли і що отримали.

Одні традиційно голосували за гіперпопулістські гасла на кшталт “Геть номенклатуру від корита”, не маючи жодного позитивного проекту, окрім ідеології булгаковського Шарікова, що зводилася до простої максими – “Всё поделить”. Зрештою, це була ще одна спроба реалізувати “рай на землі”, але вже не у рамках невдалого проекту СССР, а у скромніших рамках “території Україна”.

Інші голосували за те саме, однак у більш архаїчній чи консервативній формі “раю на окремо взятій землі з назвою Україна”, де одразу, згідно з прогнозами Дойче Банку, мало настати процвітання. У цьому випадку голосували за ще одну утопію, гадаючи, що не працею чи кров’ю, а простим голосуванням можна здобути рай ще за свого життя тут на землі.

Водночас в Україні не сформувалась модерна “уявна спільнота” (за Бенедиктом Андерсоном). Різні групи та реґіони так і не консолідувалися довкола чогось одного, прийнятного для усіх.

Перехопивши національні гасла у “патріотів” та “демократів”, номенклатура зберегла практичну владу в Україні. Тим самим вона неначе отримала певний тайм аут. Це дало їй час на перегрупування сил, перекидання капіталів, оволодіння колись загальнодержавною власністю, що було влучно названо “прихватизацією”. Вона повністю оволоділа економікою. В держуправлінні залишилася частина “старих кадрів”, але чимало з них перейшли у бізнес. Проте годі намагатися їх відокремити. Досі вони залишаються практично одним цілим. Зв’язкою тут виступає власне адміністрація, яка контролює все, що діється у начебто приватизованому секторі економіки.

Ненадовго у низці головно західних областей країни все ж вдалося встановити, як перехідну форму, певне слаборозвинуте й інфантильне демократичне правління, яке радше нагадувало відсутність влади. Тут воно здійснювалося українськими консервативними патріотами.

У перші роки незалежности Київ не надто втручався у реґіональні справи. В той час йшла головна боротьба за столицю, а отже всю державу. Натомість після структурування влади, накопичення головних капіталів, марґіналізації реґіональних еліт дійшло і до втрати влади українськими консервативними патріотами навіть у Західній Україні. На сьогодні практично вся влада контролюється державною адміністрацією з Києва. Зрештою, це можна вважати здобутком, бо ситуація була б набагато гіршою, коли б влада не контролювала ситуацію взагалі, як, скажімо, в Албанії, і тим самим призвела до повної деструкції суспільства й держави. Натомість питання полягає у тому, яку міру владних повноважень повинен