Г. Алмонд і С. Верба переконані, що “громадянській культурі не вчать, в будь-якому прямому смислі слова, в школі. Навчання в школі грає другорядну роль випрацьовані громадянської культури”.№ Цим вони лише підтверджують думку, висунуту нами у І Розділі, що політична культура передається через політичну соціалізацію – процес, який включає в себе навчання в багатьох соціальних інститутах – в сім’ї, групі ровесників, в школі, на робочому місці, і в політичній системі, як такій. Сума досвіду,

.………………………………………………………....................................................

1. Г. Алмонд, С. Верба. Цитована праця – С. 130.

-34-

що отриманий в усіх цих соціальних інститутах і є політична соціалізація, і формує політичну культуру. Політичне навчання йде багатьма каналами, кожний з яких виконує свою функцію.

А що можна зробити у школі? На перевагу шкільного, освітнього каналу політичної соціалізації говорить наступний фактор – це найбільш швидкий і керований інститут політичної соціалізації. Для перехідного суспільства – це дуже важливо: швидкість перетворень і керованість впливу.

Школа в плані навчання може забезпечити лише інформативну функцію політичної соціалізації. Тобто дати уявлення про принципи функціонування політичної системи. В молодших класах це можна зробити наступним чином:

1) повідомити про належність до України: “Я живу в Україні. Це – моя Батьківщина” (емоційне наповнення зараз не беремо до уваги – зробимо це пізніше);

2) повідомити про інститут виборів – як обрання найбільш достойних, гідних представників колективу, суспільства на відповідальну посаду – як вияв того, що їм довіряють “Козаки обирали собі отамана – найрозумнішого і найдосвідченішого з усіх”, “Капітаном команди з футболу обрали Іванка – він краще за всіх грає у футбол”; “Діти вирішили провести Новорічне свято. Ведучою свята обрали Юлю – Юля краще за всіх співає і танцює, знає багато віршів”.

3) Про інститут соціальних норм (про поняття закону говорити ще зарано): “Михайлик, переходь вулицю лише на зелене світло!”; “Світланка не вивчила вірш і отримала зауваження від вчительки, Світланці соромно”; “Треба вчити уроки”; “На перерві можна бігати і гратись, а на уроці слід сидіти тихо і не галасувати”.

-35-

При цьому звертається увага на негативні наслідки недотримання норм: “Зайчик намагався проїхати у трамваї без квитка, Цап це помітив. Доведеться Зайчику іти пішки”; “Вовчик не хотів тепло одягатись взимку і захворів. Зараз він лежить у лікарні”; так і на заохочення:

“Галя допомагала мамі прибирати. Мама за це повела Галю до зоопарку” і т. д.

4) про засоби передачі інформації – книгу, журнал, газету, радіо, телевізор;

5) про державні символи, атрибути – прапор, гімн, герб, столицю; інші символи України – Дніпро, козак.

Проте інформативна функція обмежена двічі:

1) розумовими і психологічними особливостями молодших школярів;

2) інформація, її передача може забезпечити лише елемент громадянської політичної культури.

Пізнавальні навички навряд чи здатні прищепити соціальну довіру і повагу, соціальні орієнтації, закласти “громадянську суміш” балансу активності і пасивності тощо. Інформація “мертва” без емоційного наповнення. Знання про політичну систему – не гарант демократичних орієнтацій. Тим більше, що як ми могли побачити – усі наведені нами приклади опосередкованої передачі знань про елементи політики і соціальної системи несуть в собі емоційне забарвлення: козаки сприймаються як герої, приклади з нормами поведінки всі несуть відбиток моралі, сухе оповідання про Київ залишиться поза увагою молодших школярів, без рефренів на зразок: “красиве, велике, древнє місто” – тобто знов-таки емоційно-чуттєвого компоненту.

Взагалі, навряд чи до молодших школярів справедливо вживати

-36-

термін навчити у процесі політичної соціалізації. Навчати, проінформовувати без чуттєво-емоційного компоненту ще рано. Сам інформативний компонент ще не значний. Можна легко перелічити поняття, про які інформують молодших школярів: Україна, Київ, обирати, правила поведінки, перелік ЗМІ (радіо, телевізор, газета тощо), прапор, герб, столиця і ще небагато інших. Навіть якщо у підручнику йдеться про Шевченка, Франка, Лесю Українку, то ці імена залишаються “мертвими” для дітей без відповідного емоційно-чуттєвого наповнення: “дуже любив Україну, багато страждав за неї, його дуже поважають і люблять в народі”.№

Моральний аспект у підручнику насправді теж не відіграє вирішальної ролі. Виховання завжди було частиною освіти. Виховання таких якостей характеру, як чесність, щирість, працьовитість, порядність, повага до старших, співчуття ще не гарантує того, що особа виросте носієм громадянської політичної культури, не кажучи вже про сумнівність успіху виховання, який залежить далеко не від школи, і, тим більше, не від змісту підручника. Роль грає спрямованість виховання. Радянська школа теж вчила бути чесним, відвертим і дружнім у стосунках – але з класово-ідеологічних позицій. Для нас сьогодні важливі загальнолюдські цінності, їх універсальний (а не класовий чи партійний) характер.

Проте, з між особистісної довіри ще не випливає довіра соціальна, а з між особистісної дружби – соціальне партнерство і співпраця. Взагалі, зміна політичної культури за допомогою морального виховання – утопічна мрія. Ще ніколи не вдавалось виростити абсолютно моральнісне покоління. Навіть протилежні приклади можна знайти в історії: традиційне, моральнісне, патріархальне виховання сільського населення в Україні на початку ХХ століття не врятувало у роки громадянської війни від нечуваної

………………………………………………………………………………………….

1. Виховання громадянина / Ігнатенко П. Та ін. – К., 1997. – С. 58.

-37-

різанини і кровопролиття. Оплот протестантської моралі і етики – Німеччина стала батьківщиною нацизму, а католицьке виховання в Італії не врятувало країну від