Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки         

Міжнародна анархія — це те, що з неї роблять держави. 

А.Вендт  
       

Президент США Джордж Буш, виступаючи 1990 року перед виборцями, проголосив про створення після “холодної війни” нового світового ладу. Відтоді минуло майже десять років, проте епоха вселенського миру та безпеки так і не настала. Чому? Якою стала міжнародна система після після закінчення “холодної війни”? І що чекає її в найближчому майбутньому? Якщо людство не бажає повторювати трагічних помилок, варто замислитися над цими питаннями. 
       Попри загальновідому нині тезу про те, що міжнародний устрій змінився і вимагає відповідних змін у міжнародному праві, деякі істини залишилися актуальними. В теорії міжнародних відносин здавна конкурують дві течії. Відповідно до праць представників однієї з них (“реалістів” і їхніх наступників — “неореалістів”), війна є невідворотним злом, яке походить, за різними версіями, чи то від людської природи, чи від прагнення держав до виживання, чи від міжнародної системи, що не гарантує безпеки для всіх, — і отже підтримання миру є дуже важким завданням. Їхні опоненти (“ідеалісти” та представники інших “ліберальних” течій) стверджують, що війна — наслідок прикрих непорозумінь, а природним станом людського суспільства є мир1. 
       Однак представники обох напрямів сходяться на тому, що війна є злом, якого треба уникати. У цьому зв’язку логічно було б очікувати створення такої системи міжнародного права, яка дозволяла б ефективно запобігати порушенням миру і посяганням на права держав та їхніх громадян. 
       Після закінчення “холодної війни” і, відповідно зменшення вірогідності розв’язання нової війни — у традиційному сенсі — між великими державами, на порядку денному знову постало амбітне завдання — забезпечити paix universaille (всесвітній мир). Такі спроби характерні для періодів після кожної зміни існуючого світоустрою і є своєрідною відповіддю на ці зміни (“відгуком” на “виклик”, за визначенням А.Тойнбі). 
       Тільки у цьому столітті було дві спроби подолати міжнародну анархію створенням організації, що відала б підтриманням миру і безпеки: після Першої (Ліга Націй) і Другої (ООН) світових воєн. 
       Загальні принципи, на яких має базуватися подібна організація колективної безпеки, на думку ряду дослідників, повинні бути такими: (1) встановлення правил міжнародної поведінки; (2) впровадження і захист (enforcement) цих правил; (3) легітимність акцій з впровадження і захисту цих правил, яка випливає з широкої міжнародної згоди; (4) здійснення таких акцій міжнародними коаліціями за рішенням легітимного міжнародного органу2. 
       Виходячи з цього, система колективної безпеки має відповідати цілій низці умов: протидіяти широкому спектрові загроз (оскільки “правила міжнародної поведінки” включають нині не лише військовий, а й соціальний, етнічний, культурний, екологічний, економічний та інші виміри сучасного взаємозалежного світу), мати у своєму розпорядженні дієвий форум міжнародної взаємодії для визначення шляхів розв’язання актуальних проблем та ефективний механізм, що сприяв би неухильному виконанню прийнятих рішень, здатний забезпечити швидку й узгоджену взаємодію різних країн3. Отже, ідеальна структура колективної безпеки повинна віднайти баланс між широкою репрезентативністю (задля легітимності акцій, забезпечення об’єктивності в разі участі у розв’язанні конфліктів і врахування різних інтересів) і ефективністю (рішення мають ухвалюватись без затримок і виконуватись точно, швидко і злагоджено). 
       Необхідність ефективної системи підтримування міжнародного правопорядку є очевидною. Однак і легітимність є аж ніяк не декоративним елементом. Якщо закордонне втручання здійснюється не внаслідок прийняття рішення відповідно до міжнародної процедури, з правомірністю якої погодилась абсолютна більшість країн, воно за визначенням є результатом здійснення державою (державами) політики міжнародного волюнтаризму. У таких випадках зникає довіра у стосунках між країнами, що веде до “дилеми безпеки” (security dilemma). Її суть полягає у тому, що, хоча кожна країна прагне безпеки і підтримує її для себе, рівень безпеки в цілому внаслідок таких дій різко знижується, а вибухонебезпечність зростає. Якщо кожен готується до війни, рано чи пізно вона почнеться. 
       Уникнути цієї ситуації можна лише створивши міжнародний механізм, який не надавав би переваг жодній із країн (групі країн), і якому, як наслідок, довіряла б абсолютна більшість країн — суб’єктів міжнародного права. Саме тому легітимність — широке міжнародне визнання — є запорукою ефективності системи колективної безпеки і підтримання міжнародного правопорядку. 
       На думку відомого вченого А.Вендта, міжнародна інтеграція — таке зближення країн, при якому збройні конфлікти стали б неможливими, 
 
       На першому від “війни всіх проти всіх” країни переходять до встановлення певних правил поведінки і вчаться поважати суверенітет. 
       Якщо мир зберігається протягом досить тривалого часу, інші сприймаються вже не як потенційні вороги, а як партнери. Така зміна сприйняття веде до другого етапу — поглиблення економічної інтеграції. Інтеграція вимагає інституційного втілення, і тому з часом відбувається перехід до третього етапу — створення легітимних наддержавних органів, що регулюють спільні інтереси4. Однак для переходу з етапу на етап необхідне усвідомлення сторонами відсутності загрози з боку партнерів. 
       Такий сценарій повністю реалізовано в межах лише однієї групи країн — Європейського Союзу. У цьому випадку необхідно зважати на унікальне поєднання факторів економічної інтеграції, політичного єднання в ім’я “захисту демократії” та протистояння загрозі зі Сходу, і усвідомлення присутності сторонньої сили — США — як гаранта військової безпеки під “ядерною парасолькою”. 
       А.Вендт стверджує, що приклад ЄС можна використати у світовому масштабі. На жаль, сьогоднішній стан міжнародних відносин не дозволяє робити такі оптимістичні прогнози. 
       Прийняття практично усіма державами