Реферат - Проблеми і перспективи створення міжнародної системи безпеки
20

принципів Статуту ООН дозволило уникнути волюнтаризму в судженнях щодо протиправності дій, застосування санкцій і визначення суб’єктів застосування цих заходів. Принаймні, визначено легітимну останню інстанцію винесення вердикту — Раду Безпеки ООН. Здавалося, можна говорити про досягнення першого рівня інтеграції — встановлення спільних для всіх правил гри. 
       Проте залишилося головне — спосіб прийняття рішення. Багато говорилося про архаїчність збереження права вето лише за державами-переможницями у Другій світовій війні (СРСР (Росією), США, Англією, Францією) та Китаєм. Чимало країн випереджають “п’ятірку” за рівнем економічного розвитку (Німеччина, Японія), демографічними показниками (Малайзія, Індонезія, Бразилія), навіть у володінні ядерною зброєю (звичайно5, Індія, Пакистан). В той же час, скажімо, Великобританія та Франція, крім володіння ядерною зброєю, нічим особливо не виділяються серед інших розвинених країн. 
       Однак порушення статус-кво поставить під сумнів легітимність змін: доведеться переконувати усі країни, чому саме ті, а не інші критерії мають бути покладені в основу постійного членства у Раді Безпеки. Скасування ж права вето не відповідає інтересам великих держав, які завжди можуть поставити правомірність прийнятого рішення під сумнів, чим зведуть реальне значення ООН до повноважень передвоєнної Ліги Націй — декоративного органу, позбавленого реального авторитету. Дискусії на Генеральній Асамблеї і в кулуарах ООН точаться вже не один рік, але змін на краще поки не видно6. 
       За таких умов виникає спокуса не примушувати себе грати за правилами, переконуючи інші держави у своїй правоті та щирості намірів, а просто вийти за межі системи, що здається зайвим гальмом для реалізації власного уявлення про оптимальну міжнародну політику. Якщо, звичайно, окрема країна, група країн чи міжнародна організація почуваються достатньо сильними, аби не зважати на думку інших. Тож “право сильного”, тимчасово відкинуте ядерною примарою часів “холодної війни”, знову піднімає голову. 
       Надії на виправлення становища пов’язуються з економічними змінами у сучасному світі. Так, на світовій арені все гучніше заявляють про себе транснаціональні корпорації (ТНК), дохід яких часто перевищує бюджети середніх країн. З іншого боку, згадувані вже процеси глобалізації призводять до зростаючої взаємозалежності держав, що зменшує можливості “національного егоїзму”, а в деяких регіонах (Західна Європа, Північна Америка) можна говорити про створення наднаціональних квазідержавних утворень. Усе це неначе покликано підштовхувати до кооперації, а відтак — до розробки спільної правової основи для оптимального регулювання взаємних інтересів і різнопланових відносин. Можливо, розуміння неминучості та, зрештою, доцільності зростаючої взаємозалежності і є шляхом для створення Світового уряду. 
       Однак навіть у такому разі просування цим шляхом лише розпочалося, і він не є незворотнім. Реальні геополітичні зміни не відбуваються відповідно до прямолінійної логіки прагматичної “доцільності”. Арабські країни так і не об’єднались, незважаючи на очевидні переваги такого сценарію для них. ТНК, виходячи з економічної доцільності, шукають переваг у національних законодавствах, чим прив’язують свою діяльність до існуючого поділу світу. 
       Врешті, прихильники абсолютного примату економічних факторів у історії не завжди мають рацію: економічні інтереси потужних угруповань не визначають автоматично державної політики. Наприклад, з економічної точки зору війна в Афганістані США аж ніяк не вигідна7. І з погляду інтересів нафтогазових концернів, і з міркувань “національної безпеки” (отримання альтернативних джерел енергоносіїв) США зацікавлені у спокої в Афганістані. Однак у серпні минулого року на талібів все одно упали “Томагавки”... Тому можна говорити про своєрідну структурну інерцію — допоки стимули до змін не набудуть набагато більшої сили, суверенні держави збережуться як основи світобудови. 
       З іншого боку, світова економічна інтеграція ще не сягнула такого рівня, коли країни не можуть зашкодити іншим без невідворотної шкоди собі. Замість світового розподілу праці у міжнародній торгівлі головну роль відіграє конкуренція. Створення Всесвітної торговельної організації покликане насамперед цивілізувати правила гри на міжнародних ринках — правила доступу на внутрішні ринки країн. Однак жоден з документів ГАТТ/СОТ не забороняє країнам-членам захищати своїх виробників, сприяючи їм на внутрішніх ринках чи підтримуючи їх (економічно чи політично) на ринках зовнішніх. 
       Намагання ж певних розвинутних країн “нав’язати” світу розподіл праці, який зокрема реалізується у порадах місій МВФ країнам, що розвиваються, та посткомуністичним країнам, намагання розвивати сферу послуг замість промислових галузей, наштовхує на думку про дискримінаційний підхід. Допоки усі країни не будуть переконані у щирості намірів “дорадників” (а це, зазначимо ще раз, неможливо без усвідомлення усіма сторонами спільних правил гри), доти такі поради сприйматимуться як шлях до економічної залежності, загроза національній безпеці, і відтак відкидатимуться. 
       Отже, якщо розвинені країни “першого” світу не здатні на збройний конфлікт між собою, бо пов’язані економічними інтересами і розподілом праці, у всесвітньому масштабі фактори економічної раціональності призведуть швидше до падіння взаємної довіри, ніж до зростання цієї довіри. Лише після того, як країни третього та колишнього другого (“комуністичного”) світів сягнуть рівня економічного розвитку, порівнянного з країнами першого світу, буде можлива економічна інтеграція без побоювань “закріпачення” слабких сильнішими. 
       Такі реалії сучасного світу надихнули представників шкіл “реалізму”. 
       Мовляв, закони міжнародного життя не змінюються протягом тисячоліть, і основним залишається homo homini lupus est. Різні спроби цивілізувати анархічну за своєю природою міжнародну систему (держави-бо формально рівні і не визнають нічию зверхність) мають лише тимчасовий успіх — допоки якась держава не буде достатньо сильною, аби з ними не рахуватись. Війни виникають тоді, коли ніщо вже не в змозі їм запобігти8. У площині традиційного для “реалістів” протиставлення внутрішньодержавної (ієрархічної, на основі забезпечуваного державним

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7